16 днів проти насилля

 16 днів проти насилля – це міжнародна кампанія, спрямована на підвищення обізнаності про різні форми насильства та заохочення дій щодо їх попередження. Ця кампанія охоплює період з 25 листопада, Міжнародного дня боротьби проти насильства щодо жінок, до 10 грудня, Дня прав людини. Шкільна бібліотека – це не лише місце для здобуття знань, а й безпечний простір, де діти та підлітки можуть відчути себе захищеними та зрозумілими.а також простір, в якому багато книг з цієї тематики. Саме тому наша бібліотека приєдналась до проведення тижню "16 днів проти насилля" та підготувала інформаційно-книжкову виставку "Ти знаєш свої права,дитино?".

 

НЕХАЙ НАША ПАМ’ЯТЬ СТАНЕ ДІЄВОЮ

 Щороку в четверту суботу листопада в Україні та світі вшановують пам’ять мільйонів жертв Голодомору 1932–1933 років — одного з найжахливіших злочинів проти людяності ХХ століття. Пам’ять загиблих не просто від голоду внаслідок неврожаю, природного лиха, а жертв цілеспрямованого сталінського геноциду українців.

Цього року українці вчетверте вшановуватимуть пам’ять жертв сталінського геноциду в умовах повномасштабної війни з росією. Війни, яка знову супроводжується геноцидними практиками, – російський режим уже не приховує мети знищити українську ідентичність. 

Понад те – москва знову використовує їжу як зброю. Цього разу, щоб тиснути на міжнародну спільноту.
Злочини й трагедії, які розгортаються на наших очах, з усією наочністю демонструють: чесна пам’ять надзвичайно важлива. Ті, хто чинить злочини проти людства, мають бути засуджені, а жертви – справедливо пошановані. Інакше непокаране зло повертатиметься знову і знову.
Як і нинішня війна росії проти України, геноцид на початку 1930-х років став відповіддю москви на прагнення українців бути господарями на своїй землі. Україна з її ресурсами була конче необхідна сталінському режиму як упокорена частина імперії.

Метою злочину, вчиненого комуністичним тоталітарним режимом, було знищення українського народу як національної групи. Це сталося після того, як українці під час Української революції не змогли вистояти у збройній боротьбі проти більшовицької агресії. Для досягнення цієї мети був обраний жахливий інструмент – вбивство голодом. Режим створив умови, несумісні з життям, через насильницьке вилучення продовольства, блокаду сіл та районів, заборону виїзду із охопленої голодом України, а також репресії. 

Ухвалення постанови про «закон про п’ять колосків», запровадження режиму «чорних дошок», що вело до повної блокади населених пунктів, та запровадження натуральних штрафів із конфіскацією всього продовольства. У 1933 році в Україні було заборонено виїзд селян, а тих, кого затримали, силоміць повертали в села, прирікаючи на голодну смерть. 

 За менш ніж календарний рік (1932–1933) загинули мільйони людей, і жах Голодомору полягав у надзвичайно великій смертності серед дітей. Радянська влада злочинно замовчувала факт голоду, а масову смертність називали «продовольчими труднощами». Попри це, завдяки роботі західних журналістів (таких як Малколм Маґґерідж та Ґарет Джоунз) та українських діячів, включаючи митрополита Андрея Шептицького, інформаційна блокада була частково подолана.

Сьогодні рашисти, як спадкоємці того тоталітарного режиму, знову коять злочини проти людяності на українській землі. Як Сталін у XX столітті, так і путін у XXI вдалися до геноцидів, оскільки інші методи упокорення українського народу не спрацювали. Сучасна російсько-українська війна спрямована на винищення українців як самобутнього народу. Наша пам’ять про Голодомор є чинником суспільної мобілізації українців і світової спільноти для протидії агресору. 

 Вшанування пам’яті та заклик до дії:

 У 2006 році Голодомор був визнаний Законом України геноцидом. 

На сьогодні Голодомор визнали актом геноциду на парламентському рівні 28 держав, а також Європейський Парламент та ПАРЄ та  Балтійська Асамблея.

 Закликаємо: 

• У  суботу 22 листопада о 16-й годині згадати мільйони жертв у Загальнонаціональній хвилині мовчання.

• З настанням темряви запалити свічки пам’яті на підвіконнях — у власних домівках чи офісах. 

• Кожен вогник у вікні — це вияв нашої скорботи, пам’яті і віри в майбутнє.

Виставка літератури в бібліотеці про Голодомор

 Список інформаційних матеріалів до роковин Голодомору 1932–1933 років, які допоможуть дізнатися більше про Голодомор:

Їжа як зброя. Що ви маєте знати про Голодомор(Український інститут національної памʼяті)

Інформаційні матеріали до 92-х роковин Голодомору 1932–1933 років
Історія Голодомору(Музей Голодомору)

Голодомор: пам'ять дає силу

«Вбивство голодом». УІНП презентує нове відео до Дня пам'яті жертв Голодомору 1932-33 років

Голодний Дух - День пам'яті жертв Голодомору

Вбиті Голодомором: реальна кількість жертв в Україні та докази штучності

Голодомор.Великий голод

Вічна пам'ять багатомільйонним жертвам голодоморів в Україні. Україна пам’ятає - світ визнає.



 



 

Як голодом убивали дітей – майбутнє України

 Діти і Голодомор… Мільйони дітей померло на вулицях міст і сіл, на залізничних вокзалах та станціях, у голодних і холодних дитячих притулках, на виселенні. 1931 року з України було виселено 31 655 “куркульських родин” загальною чисельністю 131 909 чоловік, з них – 45 858 дітей (між іншим, українські чекісти радо звітували москві, що “перевиконали план”).

Багато з них померли дорогою, чимало – на місці, через голод і холод, абсолютно нелюдські умови існування. Десятки тисяч дітей стали сиротами, безпритульними. Голод був страшнішим за війну, адже навіть в умовах війни, окупації, все ж є хоч якесь, нехай і спотворене, але дитинство. Під час Голодомору в українських дітей не було дитинства. Лише кволий шанс – витягнути щасливий квиток від долі і вижити попри все, але він випадав далеко не всім. Згодом, ті хто виживе, пройшовши випробування німецько-радянською війною, а потім черговим, вже третім голодом 1946-1947 років, змушені будуть упродовж десятиліть мовчати про пережите жахіття.

Тема Голодомору була забороненою в радянському союзі аж до його розпаду.

Тож маленька скорботна постать “Дівчинки з колосками” і справді уособлює гірку пам’ять усіх українців, хто пережив чорні голодоморні роки, а також і всіх їхніх нащадків, та й узагалі – всієї нації.

 Голодомор 1932-1933 років: страшні цифри і долі

Голод 1932-1933 років призвів до другої хвилі безпритульності, масштабнішої за попередню. Виловом дітей займалася міліція і ДПУ (Державне політичне управління). Їх поміщали в тимчасових спецрозподільниках, але діти знову тікали і знову опинялися на вулицях міст.

Американця Вайтінга Вільямса, фахівця з трудових відносин і журналіста, який відвідав срср 1933 року, буквально вразили “орди” безпритульних і голодних дітей, яких він повсюдно бачив в українських містах: “Вони жили і помирали, наче дикі звірі”. В Харкові Вільямс спостерігав за хлопчиком, який сидів на базарі посеред купи сміття, вибираючи шкаралупу з яєць і намагаючись щось звідти дістати. Наступного дня хлопчик знов був на тому ж місці, але вже нерухомий.

З листа начальника Харківського обласного відділу ДПУ УСРР Канцельсона голові ДПУ УСРР про продовольче становище в області від 5 червня 1933 року:

“Ситуація з продовольством у районах Харківської області, і до того досить важка, останнім часом різко погіршилась. Як наслідок цього ми маємо значний наплив у місто Харків бездомних жебраків.

За січень і лютий було підібрано у місті: дорослих бездомних – 257 осіб, хворих та інвалідів – 15, дітей і підлітків – 373. Всього: 645 осіб. За березень-квітень, відповідно було дорослих безхатьків – 2560, хворих та інвалідів – 113, дітей та підлітків – 1806. Всього 4476. У травні місяці уже підібрано: дорослих бездомних – 4439, хворих та інвалідів – 585, дітей і підлітків – 6378. Всього: 11402 особи. І за 3 дні червня: дорослих працездатних – 313, хворих та інвалідів – 157, дітей і підлітків – 606. Всього:1077 осіб. Це тільки по місту, не враховуючи вокзалів, звідки дітей виловлює комісіят Бронєвого, попри міліцію, і загальна кількість виловлених сягає 10 тисяч осіб…”

Дітей відловлювали і відвозили в дитячі притулки. Там було голодно, а смертність сягала 30 відсотків. Тому багато хто втікав знову на вулицю. Вільямсу, серед іншого, вдалося сфотографувати, як міліція везе на підводі безпритульних дітей. Іноді траплялося, дітей садовили у вагони, а потім випускали в чистому полі. Вільямс писав про те, як три вагони з малими безхатьками відігнали на запасну колію і забули про них. Коли ж на третій день відкрили, всі діти були мертві.

Інший свідок, австрійський інженер Александр Вінербергер, якому вдалося сфотографувати наслідки Голодомору в Харкові навіть попри загрозу арешту, писав: “Коли людина бачить, як збирають трупи на вулиці, у нього в жилах холоне кров. Мертвих дітей виривали у матерів, які вили від болю, а живих забирали від сухих грудей вже безмовних матерів. Діти кричали і стогнали”.

“Усе це відбувалося у той час, коли 15 мільйонів тонн зерна лежало в державних схронах Росії. І сталося це тому, що селяни наважилися на пасивний протест проти насильницької експропріації товарів та колективізації”, — пише Вінербергер,вже на той час чітко розуміючи, за що радянська влада карала українців.“Багато європейців спостерігали жахливу трагедію голоду  в 1933 році; але мало хто з них знає, що це було добре організоване масове вбивство, рівного якому за своїми масштабами та звірством немає у світовій історії”, — наголошував він у спогадах, намагаючись донести правду західному світу.

Александр Вінербергер є автором фотографії опухлої від голоду дівчинки з Харкова, яка є однією з найбільш упізнаваних світлин Голодомору.

“Відгомін” Голодомору відчувався і в середині 30-х років. Французький письменник Адре Жід у щоденнику “Повернення з СРСР”, виданому 1936 року, писав зокрема й про те, як його вразила величезна кількість малих безхатьків у Криму. “Я сподівався, що безпритульних більше не побачу. У Севастополі їх повнісінько. Кажуть, що в Одесі їх ще більше. Це вже нове покоління. У нинішніх, можливо, живі ще батьки, ці діти утекли з рідного села, інколи в пошуках пригод, але радше за все тому, що знали: навряд чи десь можна бути ще більш нещасним і голодним, ніж дома. Деяким менше десяти років…” Це були українські діти, переважно хлопчики, ті, кому вдалося вижити, хто дивом зміг вирватися з голодноморної пастки. Діти тікали передусім на південь: Одеса, Крим і далі – Кавказ.

 Радянські табори для дітей під час Голодомору 1932-1933 років

Дітей, чиї батьки померли з голоду, кого знаходили у містах або поблизу них, радянська влада утримувала за колючим дротом у спеціальних таборах. Про один із таких дитячих концтаборів у Миргороді зібрав свідчення директор місцевого музею-пам’яті Голодомору Олександр Джунь.

Музей-пам’яті Голодомору діє на місці колишнього “дитячого концтабору”, свідчення про який Олександр Джунь збирав тривалий час і опублікував у книзі “Чорні роки Миргородщини”.

Табір був на місці старої козацької фортеці й дізнатися правду про нього допоміг випадок.

“1958 року, коли ми малими тут бігали, стіна й завалилася, а з-під неї ці кісточки посипалися. Батько ввечері додому прийшов, а я під ліжком ховаюсь. Вночі ми разом з ним зробили перше перепоховання. Батько вибирав кісточки, а я носив їх у лантуху і копав яму”, – розповідає Олександр Джунь.

З того часу батько та син Джуні і почали збирати інформацію про ті моторошні масові захоронення дітей.

Знайшлися свідки, які розповіли, що обстрижених, ледь одягнених дітей тут утримували за колючим дротом у невеликому будинку-бараку поряд з церквою. Голод та хвороби шансів на життя не давали. Щоранку дитячі тіла вкидали у вигрібну яму та козацькі порохові погреби. Коли старий колодязь заповнився трупами вщент, їх почали штабелювати на березі річки.

У “концтаборі”, або “інтернаті”, як називала це радянська влада, утримували сиріт з навколишніх сіл, “відфільтрованих” біженців із залізничного вокзалу, та дітей “куркулів”, арештованих за непокору при хлібоздачі. Зерно, за споминами очевидців, звозили до зруйнованого храму. Під пильним оком охоронців, воно, намочене снігом та дощем, пріло і гнило.

“Якраз 1932 року із “Країни Рад”, це Личанський колгосп так називався, сюди в церкву засипали зерно. Тут скільки загинуло народу, бо зерна не давали. Коли почалася весна 1933 року, діти виповзали на чотирьох, “паслися”, і тут же ж помирали, бо рання трава дуже різуча була”, – розповідає Олександр Джунь.

Дізнатися напевне, скільки дітей утримували у миргородському таборі і скільки померло, не вдалося. Радянська влада ретельно фальсифікувала й приховувала такі дані.

За сто кілометрів від Миргорода, в таборі-інтернаті села Диканька, перебувала 10-річною дівчинкою Надія Лебідь разом із молодшим братом. Їй пощастило вижити, бо в інтернаті хоч трохи годували.

“Кожна мати думала, як підкину в інтернат, то виживе, а воно й там до ранку помирало. А тоді, отих діток, кидали на купи, а потім на машину, як дрова, поскидають і вивезуть десь у яму. В інтернаті було, де деревина, то ми її об’їдали, як сарана. Ламали листячко і їли”, – розповідає Надія Лебідь.

З осені 1933 року дітей, які вижили, з таборів потроху почали розбирати родичі та бездітні сім’ї. Більшість же ж розійшлася жити до невеличких інтернатів, що створювалися у сусідніх селах.

Полтавщина – одна з тих областей України, які мали найвищу смертність від влаштованого сталіним і комуністичною партією срср штучного голоду.

“Фабрика дитячої смерті” у Запоріжжі

Ця споруда розміщена в старій частині Запоріжжя. Тут протягом двох років від голоду в 1932-1933 роках померло понад 700 дітей. Найжахливіше, що саме там їх мали рятувати, але натомість у будинку малюка на них чатувала смерть.

У місто під час Голодомору селяни намагалися переправити хоча б дітей, аби тих годували і зберегли їм життя. Покинутих на вулицях малюків збирали та відвозили до цього будинку, який тепер називають фабрикою смерті. “Діти голі, зеленкою вимазані, щурі бігають. Коли запитала, а чим вас там годували? Вона нагнула голову, потім так підняла, подивилась і так: це не можна було назвати їжею. А більше вона нічого не сказала”, – розповідає Ганна Нужна, племінниця жінки, котрій пощастило вижити в нелюдських умовах.

Усіх померлих скидали до рову просто у дворі будинку. “Кожну мертву дитину, яку викидали, бачили решту дітей. Діти стояли біля вікон і спостерігали, куди кидають і як закопують їх”, – розповіла родичка свідка подій. “Це, фактично, був конвейєр смерті, куди, як у чорну діру, звозили діточок звідусіль. А тут, земля всмоктувала всіх цих дітей”, – розповів краєзнавець Анатолій Пеньок.

Історики кажуть, що в дитбудинку було лише дві палати, а одночасно могли перебувати лише півсотні дітей. Але документи свідчать про те, що кожного місяця тут помирало значно більше, а замість тих, кого заморили голодом, привозили інших, які чекали своєї черги. “У березні 71 немовля, у квітні 66, у травні 108, у липні 119”, – навів дані професор Федір Турченко.

Архівні картки, завдяки яким вдалося відтворити трагедію, були суворо засекречені 60 років, і навіть ці документи виявилися сфальсифікованими. “Писали катар, писали серце, писали інтоксикація, писати що завгодно, але писати в причинах смерті голод, недоїдання, виснаження – такого не було. Бо написати таке по тій термінології міг тільки ворог народу”, – пояснив історик.

Тітка пані Ганни вижила, і через два роки її знайшов батько, якого випустили з табору. Але спогади про пережитий жах лишилися в сім’ї назавжди. Поруч з будинком, який став могилою для сотень малюків, були розташовані відділок, прокуратура, міськом та окружком партії, де отримували пайки величезна кількість посадовців. Діткам, які помирали у цих стінах, не допоміг ніхто.

Оскільки Голодомор був спланованим геноцидом, що супроводжувався запереченням та знищенням доказів, точні демографічні дані, зокрема, про кількість загиблих дітей, складно встановити – оцінки вчених коливаються від 1 до 3 мільйонів померлих дітей. Діти становили значну частку жертв Голодомору, оскільки були найбільш вразливими до голоду, що охопив Україну в 1932-1933 роках.
Загалом, за оцінками одних дослідників від Голодомору загинуло від 6,8 до 10 мільйонів українців, а за іншими даними – до 14,8 мільйонів.
“Представники уряду визнали, що людські втрати лише в Україні становлять 9 мільйонів душ. В університетському середовищі говорять про 40-50% від усього населення України, і я вважаю цю цифру (15-16 мільйонів) точнішою” (З донесення Серджо Граденіго, віце-консула Королівства Італії в Харкові, 22 червня 1933 р.).

Художниця Ніна Марченко, картина “Останній шлях”: змальовано виснаженого голодом юнака, який через село тягне на візку труп меншого брата.

Нана Марченко “Діти Голодомору”: голодуючі діти і мати сидять на порозі власного будинку. Діти дуже виснажені голодом.

Ніна Марченко “Мати 1933-го”: на тлі дозрілої пшениці зображено померлу матір на колінах доньки.

Ніна Марченко “Дорога скорботи”: зображено голодуючих селян, які оплакують померлих і поглядають у слід підводі, що звозить трупи до поховальної ями.

За матеріалами журналу“UkrainianPeople.us”

"Чорне сонце"

1932-33 рр.

Колихала мати сина, коло хати,

Та співала пісню про нелегкий шлях.

Вона так трималася, щоб не заридати,

Зморшки засльозилися на її очах.

А в самої думка страшна промайнула,

Треба обірвати, сину, нам свої життя.

Щось у грудях серденько боляче кольнуло,

Краще так, мій милий, аніж в забуття.

Поруч сидить дівчинка, років 6 напевно,

Чобітків немає, ніжки в мозолях.

Ти скажи матусю, молимось даремно?

Що нам залишили?! Лиш “Чумацький шлях”?

Тихо стало навкруги, хати погоріли,

Що ми їсти будемо? – Та стара мовчить.

А чому люди лежать? Чому побіліли?

Дівчинка не замовкає, злиться, гомонить…

Ти піди, моя маленька та збери листочки,

Принеси мені їх, а я трохи посиджу.

Та, холодними ногами стала на носочки,

Зачекайте, мої милі, зараз все зроблю.

Не лише листочки донечка шукала,

Наїстеся милі, зараз я прийду

Яблук та грибів за парканом вкрала, “

От мала нахаба, я тебе знайду”.

Придивилась, на містку, Мати стоїть з братом.

Дременула швидко, Голосно кричить...

Матінко, не треба, помирать не варто!!!!

Буду я слухняною, буду вас любить!!!

Тими рученятками братика вхопила,

А матуся тихо пригнула в ріку ”

Чорне сонце” поступово селище накрило,

І принесло думку Солодко-гірку.

Ось везуть в вагоні братика й сестричку,

Обійнявшись разом тихенько сидять.

Трішки ноги у крові та брудненьке личко,

А над ними нелюди зі зброєю стоять.

Дочекаймось темряви, будемо тікати,

Ти не бійся, Лесику, нас я захищу

А чи пам’ятаєш, як казала мати

Захищай ти, доню, брата від “дощу”.

Бігло те дівчатко по кривавім полю,

Брата пригорнула до своїх грудей

Ось побачиш, миленький, вирвемось на волю,

А в самої капали сльози із очей.

Зачекай хвилинку, зачекай ще трішки,

Ось кордон, ти бачиш? Майже вільні ми.

Постріл… Стало тихо… Не біжать вже ніжки…

Стали вони вільні… В небі… Мов птахи.

Анна Губіна

 21 листопада в Україні відзначається  День Гідності та Свободи — дата,яка нагадує нам про мужність, незламність і прагнення українців жити у вільній, демократичній державі.Цей день об’єднує дві важливі події новітньої історії — Помаранчеву революцію та Революцію Гідності, коли українці вийшли відстояти свої права, своє майбутнє і власну державність.                        Напередодні прем’єр-міністр М. Азаров несподівано оголошує про рішення уряду призупинити підготовку до підписання Угоди про асоціацію з ЄС. На знак протесту ввечері близько 2 тисяч осіб вперше збираються біля стели на Майдані Незалежності в Києві.
Це день важких спогадів.Адже виявилося, що це був тільки початок великої, виснажливої боротьби. Зараз війна, але суть та сама. Досі стоїмо, боремося. Щоб не втратити свободу та країну.Ціна нашої гідності та свободи надзвичайно велика.Свобода — це  внутрішнє переконання. Її треба відстоювати — день за днем, покоління за поколінням. Українці не просто прагнуть волі — вони її виборюють. І саме в цьому — запорука нашого майбутнього. Майбутнього, яке буде українським, гідним і вільним.

Хронологія Революції Гідності  (за матеріалами Цифрового архіву Майдану)

 

«Майдан: усна історія» – проєкт Українського інституту національної пам’яті, що стартував наприкінці лютого 2014 року після завершення Революції гідності з метою зібрати відео- та аудіосвідчення про події, що відбувалися в Україні взимку 2013–2014 років.

Перші 143 спогади про події Революції гідності у рамках проєкту було записано в березні-квітні 2014 року безпосередньо на Майдані переважно в аудіоформаті. З літа 2014 року співробітники Інституту розпочали записи на відеокамеру. Станом на початок 2025 року в рамках проєкту зібрано 1253 інтерв’ю.

Проєкт «Майдан: усна історія» Інститут реалізує у співпраці з громадськими організаціями, навчальними закладами та окремими дослідниками, які збирають свідчення про події зими 2013–2014 років.

Ці записи стануть основою онлайн-архіву усної історії та джерельною базою для істориків, режисерів-документалістів, соціологів, психологів, інших дослідників. Їх також буде використано в експозиції Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні – Музею Революції Гідності.

День захисту дітей

У 2025 році в Україні День захисту дітей перенесено на 20 листопада, щоб відзначати його разом із Всесвітнім днем дітей та ще раз підкреслити важливість захисту прав кожної дитини.

 Це не просто свято, це нагадування про обов’язок держави й суспільства гарантувати  безпеку, освіту, здоров’я та щасливе дитинство для всіх маленьких українців.

Попри складний час війни ми повинні робити все, щоб діти й надалі мали можливість радіти життю, навчатися, мріяти і посміхатися. Щоб кожна дитина відчувала любов, тепло і підтримку дорослих. Ми маємо оберігати їх, захищати та дарувати їм шанс на щасливе майбутнє

Всеукраїнський місячник шкільних бібліотек у ліцеЇ "Лідер"

Де б ми не були скрізь нас об’єднує рідна українська мова! Мова вільного і незламного народу! Мова, якою розмовляли наші діди та прадіди.

Сьогодні ми не просто розмовляємо українською — разом з нею ми захищаємо свою землю, своє майбутнє, свою історію.

Наша мова – це зброя, яка захищає нашу ідентичність, це – щит, який оберігає нашу культуру. Це міст, що єднає нас з минулим, сьогоденням і майбутнім. Це наше серце, що пульсує у кожному слові, у кожному вірші, у кожній пісні. 

У ліцеї протягом  Всеукраїнського місячника було проведено низку заходів спрямованих на популяризацію української як мови свободи і волі, на виховання любові до рідного слова та розвиток інформаційної культури учнів.

    • Оголошення про проведення Всеукраїнського місячника шкільних бібліотек .
    • Оформлення бібліотечного простору: виставка “Українська- мова вільних,мова миру!”,розміщення інтерактивного стенда “Соловейко мови”,розтяжки”Рідна мова-наша зброя і наш оберіг”
    • Оформлення інформаційних сторінок до визначних дат в історії України
    • Перший крок у чарівний світ книг (посвята в читачі учнів 2-В класу)
    • Бібліотечний урок “Єднає рідна мова!”(7-Б кл.)
    • Бібліотека – книжковий дім і нам цікаво в ньому всім!(посвята в читачі унів 2-А класу
    • Рідну мову ти оберігай!(3-Б кл.)
    • Бібліотечний урок "Світлиця слова у безмежжі часу" за участю учнів 10-Б класу
    • “Пізнаємо красу рідного слова! “(4-Б кл.)
    • Інтелектуальна гра "Знавці рідної мови"(4-А кл.)
    • Квест "Країна казок"(3-В кл.)
    • Бібліотечний флешмоб
    • Зйомки відеоролика учнями 8-Акласу

Не всі скарби блищать. Деякі мають обкладинку.

РІДНА МОВА - НАША ЗБРОЯ І НАШ ОБЕРІГ!

Бібліотечний флешмоб

 У читальній залі ліцею відбувся яскравий бібліотечний флешмоб, у якому взяли участь учні нашого закладу. Кожен учасник взяв свою улюблену книгу та поділився, чому саме вона є для нього особливою. Атмосфера була сповнена любові до читання, щирих усмішок і гарного настрою.

Такі заходи допомагають згуртувати учнів навколо книги, показують, що читання — це модно, цікаво і натхненно!