День Збройних сил України

День Збройних сил України на тлі повномасштабної війни в нашій країні став одним із найважливіших свят у році. Це привід віддати данину поваги усім воїнам, які віддають усе, що в них є, для захисту держави.

ЗСУ — скелет української нації, який гарантує захист, стійкість і здатність здолати найскладніші випробування століття, щоб змінити світ.

З 1991 року ми святкуємо День Збройних сил України 6 грудня. Тоді парламент ухвалив закон про створення армії, а потім військовослужбовці склали присягу українській державі.

Українське військо спирається на багатовікову історію та славні традиції. Символічно збігається з початком Першого Зимового Походу армії УНР. Виставка «Українське військо: 1917–1921» Українського інституту національної пам’яті розповідає про початки Українського війська та його організацію, легендарних командирів, роди військ, однострої та відзнаки, зброю, найвизначніші військові формації та бойові операції 1917-1921 років, вшанування пам’яті і відновлення мілітарних традицій. https://uinp.gov.ua/vystavkovi-proekty/vystavka-ukrayinske-viysko-1917-1921.

Про героїчну сторінку національно-визвольної боротьби Українського народу можна дізнатися з онлайн експозиції «УПА – відповідь нескореного народу» . https://uinp.gov.ua/vystavkovi-proekty/vystavka-upa-vidpovid-neskorenogo-narodu

Виставка створена у співпраці Українського інституту національної пам’яті з Центром досліджень визвольного руху, Національним музеєм-меморіалом «Тюрма на Лонцького», Галузевим державним архівом Служби безпеки України.
20 розповідей про історію військових формувань на теренах України від часів Русі до сьогодення,переглянувши виставку «Воїни. Історія українського війська». Експозиція дає змогу зазирнути в минуле та подивитися, якими були однострої та зброя українських воїнів у різні історичні епохи. Світлини супроводжує інформація про тип військових організацій, чисельність і озброєння військ, методи воєнного мистецтва та найвизначніші битви. https://uinp.gov.ua/vystavkovi-proekty/vystavka-voyiny-istoriya-ukrayinskogo-viyska
    

«Український Схід» – проєкт Національного музею історії України у Другій світовій війні про сучасну російсько-українську війну, про звитягу та жертовність патріотів, які на східних теренах нашої держави відстоюють її суверенітет у борні з агресором, про населення, яке страждає, виживає, бореться, про соціогуманітарні проблеми, породжені бойовими діями й тимчасовою окупацією.
                       

 

День Святого Миколая

Святий Миколай Чудотворець - один із найшанованіших українцями святих, який вважається покровителем моряків, невинно засуджених і мандрівників. Єпископ Миколай Мирлікійський був реальною історичною особистістю. Біблія описує його великі діяння: воскресіння померлих, допомога дівчатам із посагом, придушення конфліктів.

Згодом Миколай став відомим святим серед православних. Особливо його люблять діти, оскільки вірять, що добрий чудотворець дарує їм подарунки.

У нашій країні на це свято з великим нетерпінням чекають діти. За українськими традиціями Чудотворець відвідує кожну домівку і приносить подарунки малюкам. Тому дівчатка і хлопчики пам'ятають, коли в Україні День Святого Миколая, під подушкою варто шукати сюрприз.В Україні, Польщі та Словаччині діти чекають, коли прийде Святий Миколай і покладе подарунок під подушку, якщо діти були чемними протягом року. Напередодні свята діти пишуть до нього листи зі своїми побажаннями та вкидають їх у поштову скриньку, або кладуть на вікно. Діти, які поводилися погано, можуть очікувати знайти під подушкою різку або шматок вугілля. Різка слугує своєрідним попередженням дитині, що час задуматися над своєю поведінкою та виправитися.

Кожна дитина чекає День святого Миколая. Але ж напередодні не завадить підготуватися – написати листа Миколаю, розфарбувати розмальовку, навести лад в оселі, розвісити гірлянди і прикраси, вивчити вірш.

 Йде до діток Миколай

Через поле, через гай
Йде до діток Миколай.

У білесенькій торбинці
Він усім несе гостинці.

То ж бринить від щастя край —
Тут ступає Миколай.

Хоч надворі і пороша,
Сніться діткам, сни хороші.

Бо з дарунками в торбинці,
Є чудові сни-гостинці.
                                                               Марія Пономаренко

 Є свято гарне в Україні

Є свято гарне в Україні.
Є свято казки чарівне.
Що Миколай в святій ряднині
Слухняним ласощі несе.

Це свято раз буває в році.
Воно нікого не мине.
Бо Миколай святий із неба.
В оселю кожну зазирне.

Отець святий про всіх все знає
Хоч любить нас, та бачить все.
Він чемних, лагідних вітає
І радість їм за це несе.

Прекрасне свято це у грудні
Приносить віру в чудеса.
І знають всі, що в тяжкі будні
Віра у святість все спасе,

У кожній країні є своє свято.
Там — Санта Клаус, в інших — Дід Мороз.
Ми любим Миколая. Нас багато.
Бо з нами — Матір Божа та Ісус Христос!
                                                                          Ірина Цельняк

Ходить він завжди вночі

Має від дверей ключі,
Знає, хто живе і де,
Як себе щодня веде.

Чемним діткам, хоч потроху,
В чобітки та у панчохи
Він кладе потішки,
А нечемним – мишки!
Хто це? Швидко відгадай!
Це наш любий... (Миколай)
                                                  Іван Бевз

 Зустріч

З нетерпінням я чекаю —
Нині свято Миколая.
Як надворі стане темно,
Він приходить потаємно.

Ще ніхто його не бачив,
Та у ліжечка дитячі
Він кладе під подушки
Подарунки і книжки.

Хочу я побачить чудо
І сьогодні спать не буду.
Довго-довго я не спав:
Все чекав, чекав, чекав...

Починаю вже дрімати...
Миколай зайшов в кімнату,
Він схилився наді мною
І лоскоче бородою.

Щось тихесенько шепоче.
Хочу я відкрити очі,
Та не можу, мабуть, сплю.
Миколая я люблю!
                                                   Віра Паронова

У ніч святого Миколая

Темна нічка за шибками.
Сон на крилах вже летить.
Небеса блищать зірками,
Та Івасик ще не спить.
У голівці сонні мрії...
... Хмари, небо, зорі, рай...
Білі ангели-лілеї,
А між ними Миколай...
На санчатах щедрі дари —
Вже готове все як слід.
Ангели стають у пари
І злітають вниз, на світ...
Миколай, дідусь старенький,
Ставить дари на столі,
А Івась питає неньки:
— Ненечко, чи це мені?
Темна нічка за шибками
Заглядає до вікон.
Спить Івасик біля мами,
Усміхаючись крізь сон...
                                                     Іванна Савицька

 Святий Миколай

Нічка зорі розсипає,
Тихо-тихо сніг лягає,
Він до кожного віконця
Диво-дивне наближає.

І Андрійко, і Марійка
Кожен з них чудес чекає,
Бо готуються зустріти
Час святого Миколая.

Знають діти: Миколай
Добрих, чемних поважає,
Гарним дітям у панчішку
Він дарунок укладає.
Хто не слухав – тому різку
Під подушкою ладнає.
                                                                   Наталя Яременко               

Добрий святий Миколай

Прийшла в гості нічка-чарунка
І сон сколихала над вушком.
Святий Миколай подарунки
Тихенько поклав під подушку.

Знаю тебе, добре знаю,
Щедрий святий Микалаю.
Чекає тебе зимова пора,
Жде з нетерпінням уся  дітвора.

Приніс ти цукерки в торбинці
Та іграшки дуже гарненькі.
Я вдячний тобі за гостинці.
Для мене ти, ніби рідненький.
                                                                               Володимир Кленц

 По дорозі йде дідусь з купою пакунків

По дорозі йде дідусь з купою пакунків —
Це несе вже Миколай дітям подарунки.

А хто буде маму й татка слухати щоденно,
То до того Миколай прийде недаремно.

Принесе він цілі міхи найкращих гостинців,
А для повної утіхи — ще й всім по ялинці.

І дівчаткам, і хлоп'яткам цукерки приносить,
Ще й у Бога для усіх здоров'ячка просить.

А хто щиро Миколая слухає і любить,
Того святий Миколай серцем приголубить.

Подай, Боже, нашим дітям у мирі зростати,
Щастя, злагоди й любові у достатку мати.
Автор невідомий

 Ішов Миколай лужком, бережком

Ішов Миколай лужком, бережком,
Святий Миколай лужком, бережком,
Від хати до хати із своїм мішком,
Ішов Миколай з червоним мішком.

Відчиняйте двері — йде Миколай,
Він благословить весь рідний наш край.
Пропаде руїна, а ненька – Україна
Буде процвітати із краю в край.

Вже у вашій хаті святий Миколай,
Поклоном, господар, його зустрічай.
В біді він розрадить і кожному порадить,
До смаку дарунки собі вибирай.

                                                               Слова народні

Читайте також: Найкращі дитячі книжки, які треба прочитати до Дня святого Миколая

 

Всесвітній день боротьби зі СНІДом

 

Здоров'я – одне з основних джерел радості, щасливого та повноцінного життя. Здоров'я – це стан життя і діяльності людини за умови відсутності хвороб, фізичних дефектів, психологічне, соціальне і духовне благополуччя.

Поріг ХХІ століття людство переступило з низкою жахливих хвороб. Особливо небезпечні ВІЛ (вірус імунодефіциту людини) і його кінцева стадія СНІД( синдром набутого імунодефіциту). СНІД – особливо небезпечна хвороба, смертельна для людини.

 З 1988 року 1 грудня відзначають Всесвітній день боротьби зі СНІДом, що слугує справі зміцненню організованих зусиль у боротьбі з пандемією, яка поширюється у всіх регіонах світу.

  Зусилля вчених спрямовано на винайдення ефективних методів подолання СНІДу, однак поки що говорити про успіх, про перемогу над вірусом ВІЛ передчасно. За оцінками експертів, сьогодні понад 50 млн. жителів планети Земля є ВІЛ-позитивними, а понад 20 млн. - вражені СНІДом. Кожного дня у світі інфікується 15-16 тис. осіб, переважно молодого віку.

У всьому світі 1 грудня говорять про СНІД, про те, яку загрозу існуванню людства несе ця глобальна епідемія. Згадують і оплакують тих, хто вже помер або смертельно хворий, говорять про масштаби трагедії і про те, що ця чума ХХ, а тепер вже і ХХI століття загрожує існуванню людства…

СНІД – особливо небезпечна хвороба, яка несе смертельну загрозу людству. Це інфекційне захворювання здатне за 10 - 20 років поставити рід людський під реальну загрозу вимирання.

  Що потрібно знати про цю небезпечну хворобу?

  Вірус СНІДу дуже дрібний, набагато менший за бактерії, проте неймовірно підступний. Розмножується, тільки потрапивши в клітини білих кров’яних тілець людини – основних вартових її імунної системи. Вірус руйнує їх із середини. Наслідки цього жахливі: людина стає беззахисною перед будь-якою інфекцією

  Основні шляхи зараження ВІЛ-інфекцією:

- під час переливання донорської крові, зараженої вірусом імунодефіциту;

- при використанні нестерильного медичного інструментарію (шприців, системи для переливання крові та ін.);

- від ВІЛ-інфекції або хворої на СНІД матері дитині до, під час або після пологів.

Інкубаційний період від моменту зараження ВІЛ до перших проявів може бути як коротким – чотири-п’ять тижнів, так і дуже довгим – декілька років. За цей період збудник СНІДу руйнує лімфоцити, що неминуче призводить до глибоких змін усієї імунної системи хворої людини.  Та було б великою помилкою думати, що СНІД вибирає собі жертви тільки серед групи ризику. Ризик інфікування на ВІЛ із більшою чи меншою ймовірністю загрожує кожній людині. Вірус-убивця розповсюджується планетою з неймовірною швидкістю. Епідемія страшна не тільки смертями, а й тим, що призводить до тяжкої соціальної та економічної деградації суспільства.

ВІЛ-інфекція  не передається:

• через повітря;

• при розмові, кашлі і т. п.;

• при користуванні загальним посудом;

• через рукостискання;

• через поцілунок;

• через їжу;

• через предмети домашнього побуту;

• при купанні в басейні, душі;

• через спортивні предмети;

• через спілкування з домашніми тваринами;

• через укуси комах;

• при догляді за хворими.

Жодного випадку зараження Снідом не виникло при побутових контактах або при контактах на роботі.

Слабка поінформованість людей про шляхи передачі інфекції – це основна причина високих темпів поширення хвороби. 

Поради, які допоможуть Вам звести можливість зараження до мінімуму:

- будем інформовані;

- будем обачливі;

- будем розбірливі;

- будем чесними;

- будем обережними;

- не боятимемося лікарів.

На щастя, є ряд факторів, усвідомлення яких допомагає планувати і впроваджувати заходи, спрямовані на призупинення не тільки епідемії ВІЛ/СНІДу, а й епідемії страхів і чуток, якими переповнена вся історія виявлення і розвитку пандемії. Зокрема:

• шляхи передачі інфекції відомі, обмежені і можуть бути контрольовані людиною;

• розвиток інфекції можна вповільнювати медикаментозним шляхом, тим самим продовжуючи життя – так ВІЛ-інфекція перетворюється на варіант хронічної хвороби;

• у ході лікування концентрація вірусу в рідинах організму знижується, що майже унеможливлює передачу інфекції;

• зняття стигми з ВІЛ-інфікованості та ВІЛ-інфікованих поліпшує життя не тільки їм та їхньому оточенню, а й сприяє своєчасному зверненню за допомогою, уникненню ризикованих контактів тощо.

Від страху і стигматизації, пов'язаної з ВІЛ/СНІДом, людство поступово переходить до усвідомлення того, що для призупинення епідемії потрібно не тільки говорити про ВІЛ-інфекцію та про те, яка вона небезпечна. Вочевидь, настає час вчитися жити в світі, де носієм інфекції може виявитись будь-хто, жити в світі, де є ВІЛ.

16 днів проти насилля

 16 днів проти насилля – це міжнародна кампанія, спрямована на підвищення обізнаності про різні форми насильства та заохочення дій щодо їх попередження. Ця кампанія охоплює період з 25 листопада, Міжнародного дня боротьби проти насильства щодо жінок, до 10 грудня, Дня прав людини. Шкільна бібліотека – це не лише місце для здобуття знань, а й безпечний простір, де діти та підлітки можуть відчути себе захищеними та зрозумілими.а також простір, в якому багато книг з цієї тематики. Саме тому наша бібліотека приєдналась до проведення тижню "16 днів проти насилля" та підготувала інформаційно-книжкову виставку "Ти знаєш свої права,дитино?".

 

НЕХАЙ НАША ПАМ’ЯТЬ СТАНЕ ДІЄВОЮ

 Щороку в четверту суботу листопада в Україні та світі вшановують пам’ять мільйонів жертв Голодомору 1932–1933 років — одного з найжахливіших злочинів проти людяності ХХ століття. Пам’ять загиблих не просто від голоду внаслідок неврожаю, природного лиха, а жертв цілеспрямованого сталінського геноциду українців.

Цього року українці вчетверте вшановуватимуть пам’ять жертв сталінського геноциду в умовах повномасштабної війни з росією. Війни, яка знову супроводжується геноцидними практиками, – російський режим уже не приховує мети знищити українську ідентичність. 

Понад те – москва знову використовує їжу як зброю. Цього разу, щоб тиснути на міжнародну спільноту.
Злочини й трагедії, які розгортаються на наших очах, з усією наочністю демонструють: чесна пам’ять надзвичайно важлива. Ті, хто чинить злочини проти людства, мають бути засуджені, а жертви – справедливо пошановані. Інакше непокаране зло повертатиметься знову і знову.
Як і нинішня війна росії проти України, геноцид на початку 1930-х років став відповіддю москви на прагнення українців бути господарями на своїй землі. Україна з її ресурсами була конче необхідна сталінському режиму як упокорена частина імперії.

Метою злочину, вчиненого комуністичним тоталітарним режимом, було знищення українського народу як національної групи. Це сталося після того, як українці під час Української революції не змогли вистояти у збройній боротьбі проти більшовицької агресії. Для досягнення цієї мети був обраний жахливий інструмент – вбивство голодом. Режим створив умови, несумісні з життям, через насильницьке вилучення продовольства, блокаду сіл та районів, заборону виїзду із охопленої голодом України, а також репресії. 

Ухвалення постанови про «закон про п’ять колосків», запровадження режиму «чорних дошок», що вело до повної блокади населених пунктів, та запровадження натуральних штрафів із конфіскацією всього продовольства. У 1933 році в Україні було заборонено виїзд селян, а тих, кого затримали, силоміць повертали в села, прирікаючи на голодну смерть. 

 За менш ніж календарний рік (1932–1933) загинули мільйони людей, і жах Голодомору полягав у надзвичайно великій смертності серед дітей. Радянська влада злочинно замовчувала факт голоду, а масову смертність називали «продовольчими труднощами». Попри це, завдяки роботі західних журналістів (таких як Малколм Маґґерідж та Ґарет Джоунз) та українських діячів, включаючи митрополита Андрея Шептицького, інформаційна блокада була частково подолана.

Сьогодні рашисти, як спадкоємці того тоталітарного режиму, знову коять злочини проти людяності на українській землі. Як Сталін у XX столітті, так і путін у XXI вдалися до геноцидів, оскільки інші методи упокорення українського народу не спрацювали. Сучасна російсько-українська війна спрямована на винищення українців як самобутнього народу. Наша пам’ять про Голодомор є чинником суспільної мобілізації українців і світової спільноти для протидії агресору. 

 Вшанування пам’яті та заклик до дії:

 У 2006 році Голодомор був визнаний Законом України геноцидом. 

На сьогодні Голодомор визнали актом геноциду на парламентському рівні 28 держав, а також Європейський Парламент та ПАРЄ та  Балтійська Асамблея.

 Закликаємо: 

• У  суботу 22 листопада о 16-й годині згадати мільйони жертв у Загальнонаціональній хвилині мовчання.

• З настанням темряви запалити свічки пам’яті на підвіконнях — у власних домівках чи офісах. 

• Кожен вогник у вікні — це вияв нашої скорботи, пам’яті і віри в майбутнє.

Виставка літератури в бібліотеці про Голодомор

 Список інформаційних матеріалів до роковин Голодомору 1932–1933 років, які допоможуть дізнатися більше про Голодомор:

Їжа як зброя. Що ви маєте знати про Голодомор(Український інститут національної памʼяті)

Інформаційні матеріали до 92-х роковин Голодомору 1932–1933 років
Історія Голодомору(Музей Голодомору)

Голодомор: пам'ять дає силу

«Вбивство голодом». УІНП презентує нове відео до Дня пам'яті жертв Голодомору 1932-33 років

Голодний Дух - День пам'яті жертв Голодомору

Вбиті Голодомором: реальна кількість жертв в Україні та докази штучності

Голодомор.Великий голод

Вічна пам'ять багатомільйонним жертвам голодоморів в Україні. Україна пам’ятає - світ визнає.



 



 

Як голодом убивали дітей – майбутнє України

 Діти і Голодомор… Мільйони дітей померло на вулицях міст і сіл, на залізничних вокзалах та станціях, у голодних і холодних дитячих притулках, на виселенні. 1931 року з України було виселено 31 655 “куркульських родин” загальною чисельністю 131 909 чоловік, з них – 45 858 дітей (між іншим, українські чекісти радо звітували москві, що “перевиконали план”).

Багато з них померли дорогою, чимало – на місці, через голод і холод, абсолютно нелюдські умови існування. Десятки тисяч дітей стали сиротами, безпритульними. Голод був страшнішим за війну, адже навіть в умовах війни, окупації, все ж є хоч якесь, нехай і спотворене, але дитинство. Під час Голодомору в українських дітей не було дитинства. Лише кволий шанс – витягнути щасливий квиток від долі і вижити попри все, але він випадав далеко не всім. Згодом, ті хто виживе, пройшовши випробування німецько-радянською війною, а потім черговим, вже третім голодом 1946-1947 років, змушені будуть упродовж десятиліть мовчати про пережите жахіття.

Тема Голодомору була забороненою в радянському союзі аж до його розпаду.

Тож маленька скорботна постать “Дівчинки з колосками” і справді уособлює гірку пам’ять усіх українців, хто пережив чорні голодоморні роки, а також і всіх їхніх нащадків, та й узагалі – всієї нації.

 Голодомор 1932-1933 років: страшні цифри і долі

Голод 1932-1933 років призвів до другої хвилі безпритульності, масштабнішої за попередню. Виловом дітей займалася міліція і ДПУ (Державне політичне управління). Їх поміщали в тимчасових спецрозподільниках, але діти знову тікали і знову опинялися на вулицях міст.

Американця Вайтінга Вільямса, фахівця з трудових відносин і журналіста, який відвідав срср 1933 року, буквально вразили “орди” безпритульних і голодних дітей, яких він повсюдно бачив в українських містах: “Вони жили і помирали, наче дикі звірі”. В Харкові Вільямс спостерігав за хлопчиком, який сидів на базарі посеред купи сміття, вибираючи шкаралупу з яєць і намагаючись щось звідти дістати. Наступного дня хлопчик знов був на тому ж місці, але вже нерухомий.

З листа начальника Харківського обласного відділу ДПУ УСРР Канцельсона голові ДПУ УСРР про продовольче становище в області від 5 червня 1933 року:

“Ситуація з продовольством у районах Харківської області, і до того досить важка, останнім часом різко погіршилась. Як наслідок цього ми маємо значний наплив у місто Харків бездомних жебраків.

За січень і лютий було підібрано у місті: дорослих бездомних – 257 осіб, хворих та інвалідів – 15, дітей і підлітків – 373. Всього: 645 осіб. За березень-квітень, відповідно було дорослих безхатьків – 2560, хворих та інвалідів – 113, дітей та підлітків – 1806. Всього 4476. У травні місяці уже підібрано: дорослих бездомних – 4439, хворих та інвалідів – 585, дітей і підлітків – 6378. Всього: 11402 особи. І за 3 дні червня: дорослих працездатних – 313, хворих та інвалідів – 157, дітей і підлітків – 606. Всього:1077 осіб. Це тільки по місту, не враховуючи вокзалів, звідки дітей виловлює комісіят Бронєвого, попри міліцію, і загальна кількість виловлених сягає 10 тисяч осіб…”

Дітей відловлювали і відвозили в дитячі притулки. Там було голодно, а смертність сягала 30 відсотків. Тому багато хто втікав знову на вулицю. Вільямсу, серед іншого, вдалося сфотографувати, як міліція везе на підводі безпритульних дітей. Іноді траплялося, дітей садовили у вагони, а потім випускали в чистому полі. Вільямс писав про те, як три вагони з малими безхатьками відігнали на запасну колію і забули про них. Коли ж на третій день відкрили, всі діти були мертві.

Інший свідок, австрійський інженер Александр Вінербергер, якому вдалося сфотографувати наслідки Голодомору в Харкові навіть попри загрозу арешту, писав: “Коли людина бачить, як збирають трупи на вулиці, у нього в жилах холоне кров. Мертвих дітей виривали у матерів, які вили від болю, а живих забирали від сухих грудей вже безмовних матерів. Діти кричали і стогнали”.

“Усе це відбувалося у той час, коли 15 мільйонів тонн зерна лежало в державних схронах Росії. І сталося це тому, що селяни наважилися на пасивний протест проти насильницької експропріації товарів та колективізації”, — пише Вінербергер,вже на той час чітко розуміючи, за що радянська влада карала українців.“Багато європейців спостерігали жахливу трагедію голоду  в 1933 році; але мало хто з них знає, що це було добре організоване масове вбивство, рівного якому за своїми масштабами та звірством немає у світовій історії”, — наголошував він у спогадах, намагаючись донести правду західному світу.

Александр Вінербергер є автором фотографії опухлої від голоду дівчинки з Харкова, яка є однією з найбільш упізнаваних світлин Голодомору.

“Відгомін” Голодомору відчувався і в середині 30-х років. Французький письменник Адре Жід у щоденнику “Повернення з СРСР”, виданому 1936 року, писав зокрема й про те, як його вразила величезна кількість малих безхатьків у Криму. “Я сподівався, що безпритульних більше не побачу. У Севастополі їх повнісінько. Кажуть, що в Одесі їх ще більше. Це вже нове покоління. У нинішніх, можливо, живі ще батьки, ці діти утекли з рідного села, інколи в пошуках пригод, але радше за все тому, що знали: навряд чи десь можна бути ще більш нещасним і голодним, ніж дома. Деяким менше десяти років…” Це були українські діти, переважно хлопчики, ті, кому вдалося вижити, хто дивом зміг вирватися з голодноморної пастки. Діти тікали передусім на південь: Одеса, Крим і далі – Кавказ.

 Радянські табори для дітей під час Голодомору 1932-1933 років

Дітей, чиї батьки померли з голоду, кого знаходили у містах або поблизу них, радянська влада утримувала за колючим дротом у спеціальних таборах. Про один із таких дитячих концтаборів у Миргороді зібрав свідчення директор місцевого музею-пам’яті Голодомору Олександр Джунь.

Музей-пам’яті Голодомору діє на місці колишнього “дитячого концтабору”, свідчення про який Олександр Джунь збирав тривалий час і опублікував у книзі “Чорні роки Миргородщини”.

Табір був на місці старої козацької фортеці й дізнатися правду про нього допоміг випадок.

“1958 року, коли ми малими тут бігали, стіна й завалилася, а з-під неї ці кісточки посипалися. Батько ввечері додому прийшов, а я під ліжком ховаюсь. Вночі ми разом з ним зробили перше перепоховання. Батько вибирав кісточки, а я носив їх у лантуху і копав яму”, – розповідає Олександр Джунь.

З того часу батько та син Джуні і почали збирати інформацію про ті моторошні масові захоронення дітей.

Знайшлися свідки, які розповіли, що обстрижених, ледь одягнених дітей тут утримували за колючим дротом у невеликому будинку-бараку поряд з церквою. Голод та хвороби шансів на життя не давали. Щоранку дитячі тіла вкидали у вигрібну яму та козацькі порохові погреби. Коли старий колодязь заповнився трупами вщент, їх почали штабелювати на березі річки.

У “концтаборі”, або “інтернаті”, як називала це радянська влада, утримували сиріт з навколишніх сіл, “відфільтрованих” біженців із залізничного вокзалу, та дітей “куркулів”, арештованих за непокору при хлібоздачі. Зерно, за споминами очевидців, звозили до зруйнованого храму. Під пильним оком охоронців, воно, намочене снігом та дощем, пріло і гнило.

“Якраз 1932 року із “Країни Рад”, це Личанський колгосп так називався, сюди в церкву засипали зерно. Тут скільки загинуло народу, бо зерна не давали. Коли почалася весна 1933 року, діти виповзали на чотирьох, “паслися”, і тут же ж помирали, бо рання трава дуже різуча була”, – розповідає Олександр Джунь.

Дізнатися напевне, скільки дітей утримували у миргородському таборі і скільки померло, не вдалося. Радянська влада ретельно фальсифікувала й приховувала такі дані.

За сто кілометрів від Миргорода, в таборі-інтернаті села Диканька, перебувала 10-річною дівчинкою Надія Лебідь разом із молодшим братом. Їй пощастило вижити, бо в інтернаті хоч трохи годували.

“Кожна мати думала, як підкину в інтернат, то виживе, а воно й там до ранку помирало. А тоді, отих діток, кидали на купи, а потім на машину, як дрова, поскидають і вивезуть десь у яму. В інтернаті було, де деревина, то ми її об’їдали, як сарана. Ламали листячко і їли”, – розповідає Надія Лебідь.

З осені 1933 року дітей, які вижили, з таборів потроху почали розбирати родичі та бездітні сім’ї. Більшість же ж розійшлася жити до невеличких інтернатів, що створювалися у сусідніх селах.

Полтавщина – одна з тих областей України, які мали найвищу смертність від влаштованого сталіним і комуністичною партією срср штучного голоду.

“Фабрика дитячої смерті” у Запоріжжі

Ця споруда розміщена в старій частині Запоріжжя. Тут протягом двох років від голоду в 1932-1933 роках померло понад 700 дітей. Найжахливіше, що саме там їх мали рятувати, але натомість у будинку малюка на них чатувала смерть.

У місто під час Голодомору селяни намагалися переправити хоча б дітей, аби тих годували і зберегли їм життя. Покинутих на вулицях малюків збирали та відвозили до цього будинку, який тепер називають фабрикою смерті. “Діти голі, зеленкою вимазані, щурі бігають. Коли запитала, а чим вас там годували? Вона нагнула голову, потім так підняла, подивилась і так: це не можна було назвати їжею. А більше вона нічого не сказала”, – розповідає Ганна Нужна, племінниця жінки, котрій пощастило вижити в нелюдських умовах.

Усіх померлих скидали до рову просто у дворі будинку. “Кожну мертву дитину, яку викидали, бачили решту дітей. Діти стояли біля вікон і спостерігали, куди кидають і як закопують їх”, – розповіла родичка свідка подій. “Це, фактично, був конвейєр смерті, куди, як у чорну діру, звозили діточок звідусіль. А тут, земля всмоктувала всіх цих дітей”, – розповів краєзнавець Анатолій Пеньок.

Історики кажуть, що в дитбудинку було лише дві палати, а одночасно могли перебувати лише півсотні дітей. Але документи свідчать про те, що кожного місяця тут помирало значно більше, а замість тих, кого заморили голодом, привозили інших, які чекали своєї черги. “У березні 71 немовля, у квітні 66, у травні 108, у липні 119”, – навів дані професор Федір Турченко.

Архівні картки, завдяки яким вдалося відтворити трагедію, були суворо засекречені 60 років, і навіть ці документи виявилися сфальсифікованими. “Писали катар, писали серце, писали інтоксикація, писати що завгодно, але писати в причинах смерті голод, недоїдання, виснаження – такого не було. Бо написати таке по тій термінології міг тільки ворог народу”, – пояснив історик.

Тітка пані Ганни вижила, і через два роки її знайшов батько, якого випустили з табору. Але спогади про пережитий жах лишилися в сім’ї назавжди. Поруч з будинком, який став могилою для сотень малюків, були розташовані відділок, прокуратура, міськом та окружком партії, де отримували пайки величезна кількість посадовців. Діткам, які помирали у цих стінах, не допоміг ніхто.

Оскільки Голодомор був спланованим геноцидом, що супроводжувався запереченням та знищенням доказів, точні демографічні дані, зокрема, про кількість загиблих дітей, складно встановити – оцінки вчених коливаються від 1 до 3 мільйонів померлих дітей. Діти становили значну частку жертв Голодомору, оскільки були найбільш вразливими до голоду, що охопив Україну в 1932-1933 роках.
Загалом, за оцінками одних дослідників від Голодомору загинуло від 6,8 до 10 мільйонів українців, а за іншими даними – до 14,8 мільйонів.
“Представники уряду визнали, що людські втрати лише в Україні становлять 9 мільйонів душ. В університетському середовищі говорять про 40-50% від усього населення України, і я вважаю цю цифру (15-16 мільйонів) точнішою” (З донесення Серджо Граденіго, віце-консула Королівства Італії в Харкові, 22 червня 1933 р.).

Художниця Ніна Марченко, картина “Останній шлях”: змальовано виснаженого голодом юнака, який через село тягне на візку труп меншого брата.

Нана Марченко “Діти Голодомору”: голодуючі діти і мати сидять на порозі власного будинку. Діти дуже виснажені голодом.

Ніна Марченко “Мати 1933-го”: на тлі дозрілої пшениці зображено померлу матір на колінах доньки.

Ніна Марченко “Дорога скорботи”: зображено голодуючих селян, які оплакують померлих і поглядають у слід підводі, що звозить трупи до поховальної ями.

За матеріалами журналу“UkrainianPeople.us”

"Чорне сонце"

1932-33 рр.

Колихала мати сина, коло хати,

Та співала пісню про нелегкий шлях.

Вона так трималася, щоб не заридати,

Зморшки засльозилися на її очах.

А в самої думка страшна промайнула,

Треба обірвати, сину, нам свої життя.

Щось у грудях серденько боляче кольнуло,

Краще так, мій милий, аніж в забуття.

Поруч сидить дівчинка, років 6 напевно,

Чобітків немає, ніжки в мозолях.

Ти скажи матусю, молимось даремно?

Що нам залишили?! Лиш “Чумацький шлях”?

Тихо стало навкруги, хати погоріли,

Що ми їсти будемо? – Та стара мовчить.

А чому люди лежать? Чому побіліли?

Дівчинка не замовкає, злиться, гомонить…

Ти піди, моя маленька та збери листочки,

Принеси мені їх, а я трохи посиджу.

Та, холодними ногами стала на носочки,

Зачекайте, мої милі, зараз все зроблю.

Не лише листочки донечка шукала,

Наїстеся милі, зараз я прийду

Яблук та грибів за парканом вкрала, “

От мала нахаба, я тебе знайду”.

Придивилась, на містку, Мати стоїть з братом.

Дременула швидко, Голосно кричить...

Матінко, не треба, помирать не варто!!!!

Буду я слухняною, буду вас любить!!!

Тими рученятками братика вхопила,

А матуся тихо пригнула в ріку ”

Чорне сонце” поступово селище накрило,

І принесло думку Солодко-гірку.

Ось везуть в вагоні братика й сестричку,

Обійнявшись разом тихенько сидять.

Трішки ноги у крові та брудненьке личко,

А над ними нелюди зі зброєю стоять.

Дочекаймось темряви, будемо тікати,

Ти не бійся, Лесику, нас я захищу

А чи пам’ятаєш, як казала мати

Захищай ти, доню, брата від “дощу”.

Бігло те дівчатко по кривавім полю,

Брата пригорнула до своїх грудей

Ось побачиш, миленький, вирвемось на волю,

А в самої капали сльози із очей.

Зачекай хвилинку, зачекай ще трішки,

Ось кордон, ти бачиш? Майже вільні ми.

Постріл… Стало тихо… Не біжать вже ніжки…

Стали вони вільні… В небі… Мов птахи.

Анна Губіна

 21 листопада в Україні відзначається  День Гідності та Свободи — дата,яка нагадує нам про мужність, незламність і прагнення українців жити у вільній, демократичній державі.Цей день об’єднує дві важливі події новітньої історії — Помаранчеву революцію та Революцію Гідності, коли українці вийшли відстояти свої права, своє майбутнє і власну державність.                        Напередодні прем’єр-міністр М. Азаров несподівано оголошує про рішення уряду призупинити підготовку до підписання Угоди про асоціацію з ЄС. На знак протесту ввечері близько 2 тисяч осіб вперше збираються біля стели на Майдані Незалежності в Києві.
Це день важких спогадів.Адже виявилося, що це був тільки початок великої, виснажливої боротьби. Зараз війна, але суть та сама. Досі стоїмо, боремося. Щоб не втратити свободу та країну.Ціна нашої гідності та свободи надзвичайно велика.Свобода — це  внутрішнє переконання. Її треба відстоювати — день за днем, покоління за поколінням. Українці не просто прагнуть волі — вони її виборюють. І саме в цьому — запорука нашого майбутнього. Майбутнього, яке буде українським, гідним і вільним.

Хронологія Революції Гідності  (за матеріалами Цифрового архіву Майдану)

 

«Майдан: усна історія» – проєкт Українського інституту національної пам’яті, що стартував наприкінці лютого 2014 року після завершення Революції гідності з метою зібрати відео- та аудіосвідчення про події, що відбувалися в Україні взимку 2013–2014 років.

Перші 143 спогади про події Революції гідності у рамках проєкту було записано в березні-квітні 2014 року безпосередньо на Майдані переважно в аудіоформаті. З літа 2014 року співробітники Інституту розпочали записи на відеокамеру. Станом на початок 2025 року в рамках проєкту зібрано 1253 інтерв’ю.

Проєкт «Майдан: усна історія» Інститут реалізує у співпраці з громадськими організаціями, навчальними закладами та окремими дослідниками, які збирають свідчення про події зими 2013–2014 років.

Ці записи стануть основою онлайн-архіву усної історії та джерельною базою для істориків, режисерів-документалістів, соціологів, психологів, інших дослідників. Їх також буде використано в експозиції Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні – Музею Революції Гідності.

День захисту дітей

У 2025 році в Україні День захисту дітей перенесено на 20 листопада, щоб відзначати його разом із Всесвітнім днем дітей та ще раз підкреслити важливість захисту прав кожної дитини.

 Це не просто свято, це нагадування про обов’язок держави й суспільства гарантувати  безпеку, освіту, здоров’я та щасливе дитинство для всіх маленьких українців.

Попри складний час війни ми повинні робити все, щоб діти й надалі мали можливість радіти життю, навчатися, мріяти і посміхатися. Щоб кожна дитина відчувала любов, тепло і підтримку дорослих. Ми маємо оберігати їх, захищати та дарувати їм шанс на щасливе майбутнє

Всеукраїнський місячник шкільних бібліотек у ліцеЇ "Лідер"

Де б ми не були скрізь нас об’єднує рідна українська мова! Мова вільного і незламного народу! Мова, якою розмовляли наші діди та прадіди.

Сьогодні ми не просто розмовляємо українською — разом з нею ми захищаємо свою землю, своє майбутнє, свою історію.

Наша мова – це зброя, яка захищає нашу ідентичність, це – щит, який оберігає нашу культуру. Це міст, що єднає нас з минулим, сьогоденням і майбутнім. Це наше серце, що пульсує у кожному слові, у кожному вірші, у кожній пісні. 

У ліцеї протягом  Всеукраїнського місячника було проведено низку заходів спрямованих на популяризацію української як мови свободи і волі, на виховання любові до рідного слова та розвиток інформаційної культури учнів.

    • Оголошення про проведення Всеукраїнського місячника шкільних бібліотек .
    • Оформлення бібліотечного простору: виставка “Українська- мова вільних,мова миру!”,розміщення інтерактивного стенда “Соловейко мови”,розтяжки”Рідна мова-наша зброя і наш оберіг”
    • Оформлення інформаційних сторінок до визначних дат в історії України
    • Перший крок у чарівний світ книг (посвята в читачі учнів 2-В класу)
    • Бібліотечний урок “Єднає рідна мова!”(7-Б кл.)
    • Бібліотека – книжковий дім і нам цікаво в ньому всім!(посвята в читачі унів 2-А класу
    • Рідну мову ти оберігай!(3-Б кл.)
    • Бібліотечний урок "Світлиця слова у безмежжі часу" за участю учнів 10-Б класу
    • “Пізнаємо красу рідного слова! “(4-Б кл.)
    • Інтелектуальна гра "Знавці рідної мови"(4-А кл.)
    • Квест "Країна казок"(3-В кл.)
    • Бібліотечний флешмоб
    • Зйомки відеоролика учнями 8-Акласу

Не всі скарби блищать. Деякі мають обкладинку.

РІДНА МОВА - НАША ЗБРОЯ І НАШ ОБЕРІГ!

Бібліотечний флешмоб

 У читальній залі ліцею відбувся яскравий бібліотечний флешмоб, у якому взяли участь учні нашого закладу. Кожен учасник взяв свою улюблену книгу та поділився, чому саме вона є для нього особливою. Атмосфера була сповнена любові до читання, щирих усмішок і гарного настрою.

Такі заходи допомагають згуртувати учнів навколо книги, показують, що читання — це модно, цікаво і натхненно!

Квест "Країна казок "

Українські народні казки є неоціненним багатством мови, оскільки вони зберігають унікальні слова, образні вислови та культурні цінності, які передаються з покоління в покоління. 

Вони є частиною культурної спадщини українського народу, передають уявлення про світ, історію, традиції та звичаї, що сприяє збереженню національної ідентичності.

Сьогодні у шкільній бібліотеці відбулася тепла й пізнавальна зустріч з учнями 3-В класу, присвячена українським народним казкам — справжньому культурному спадку нашого народу. Діти пригадували та зачитували улюблені рядочки з казок, ділилися враженнями, а також взяли участь у захопливому квесті «Країна казок».Казковий світ завжди приваблює дітей своєю добротою та чудесами. Під час квесту маленькі читачі не лише грали й відгадували завдання, а й замислилися над тим, чого навчають казки. Вони  дійшли висновку, що саме казки допомагають пізнавати світ, вчать мріяти, вірити у дива й відрізняти добро від зла.

   Під час заходу школярі не лише весело провели дозвілля,а й збагачували свій словниковий запас новими словами, пізнаючи красу й мудрість рідного слова.                                      

 

 

     

Знавці рідної мови

Для учнів 4-А класу під час заходу в бібліотеці було проведено інтелектуальну гру "Знавці рідної мови". Допитливий розум та уважні оченята сприяли розгадуванню найзаплутаніших квестових завдань про українську мову.

 

 

 

Маленькі читачі охоче міркували над тим,що означає шанувати рідну мову? Читати книжки, слухати, як звучить мова, розмовляти нею правильно, щоб усім хотілося її вчити.Піклуватися про мову, як про найцінніший скарб.Активними були діти,виконуючи цікаву мовну вправу «Опиши українську мову одним словом». Кожен учень міг написати на стікері одне слово, яке, на його думку, найкраще описує українську мову, і приклеїти його на плакат.Музична хвилинка звеселила учасників свята.

 
 

Вивчаємо українську граючись і з посмішкою! Шануймо, читаймо, вивчаймо українське та плекаймо українську мову!

Пізнаємо красу рідного слова!

 У шкільній бібліотеці відбувся цікавий пізнавальний захід для учнів  4-Б класу, які  спочатку ознайомилися з книжковою виставкою "Українська-мова вільних,мова миру",а потім працювали з інтерактивним стендом «Соловейко мови».

 

 

 

 

Діти обирали пір’їнки з цікавими фактами або відомими цитатами про українську мову й прикрашали ними символічного соловейка — як знак поваги до рідного слова.Кожен мав змогу вийти до дошки, прочитати свій запис і таким чином «збагачував» нашого соловейка новими знаннями.Також школярі взяли участь у вікторині «Ми знаємо рідну мову», де показали чудові знання, кмітливість і любов до свого слова.Під час заходу хтось повторив уже відоме, хтось дізнався щось нове, а хтось просто ще раз переконався, яка ж чарівна, мелодійна й багата українська мова! 

 

 

 Рідна мова — це наш духовний скарб, 

що єднає покоління!