Микола Хвильовий

                                                                      За всяку ціну ми мусимо вивести 

                                  нашу літературу на широку європейську арену.

 «Листи»

 

 

 

 

 

13 грудня 130 років від дня народження Миколи Хвильового (справжнє прізвище Фітільов) – українського прозаїка, поета, публіциста, політичного діяча, одного з найвідоміших представників "Розстріляного відродження". 

 

Народився Микола Григорович Хвильовий (справжнє ім’я Микола Григорович Фітільов) 13 грудня 1893 року в селищі Тростянець на Харківщині (нині райцентр Сумської області) в родині вчителів. Навчався у початковій школі, потім продовжив навчання у Охтирській чоловічій гімназії, з 6-го класу якої був виключений за участь у революційній організації (за ведення пропаганди серед селянства, бунтарську вдачу), а згодом в Богодухівській гімназії, звідки був виключений за зв’язки з соціалістами під час революційних заворушень.

Батько письменника, Григорій Олексійович Фітільов, походив зі збіднілого дворянського роду й через свою революційну діяльність змушений був покинути Харківський університет та піти вчителювати на село. Саме він прищепив синові любов до надбань світової культури.

Юний Фітільов працює чорноробочим котельного цеху Дружківського заводу, вантажником у Таганрозькому порту, на цегельному заводі біля донської станиці Іловайської, вантажником коксу в Горлівці. Таке життя тривало аж до початку Першої світової війни, коли загальна мобілізація та його призивний вік змусили повернутися додому.

На початку 1915 року Хвильовий пішов добровольцем на війну й у складі маршової роти був відправлений на фронт. Служив рядовим у 325-му Царевському полку, разом з яким його шлях пролягав через волинські болота, Галичину, Карпати, Польщу, Буковину й закінчився в Румунії, де його застала Лютнева революція 1917 року.

Після Жовтневого перевороту й розпаду Російської імперії він повернувся на батьківщину, де взяв активну участь у встановленні радянської влади у Слобідській Україні. Воював проти військ Української Народної Республіки, Української Держави та Директорії УНР. Згодом вступив до КП(б)У й у складі політвідділу кінного корпусу продовжував службу на Кавказі.

Усе змінилося, коли Хвильовий перевівся з Кавказу до Харкова. На цей час припадає його літературний дебют – в журналі «Знання» за 1919 рік з’являється вірш «Я тепер покохав го́род…» за підписом «Стефан Кароль». Більше того, письменник кардинально міняє своє життя й складається враження, що зі змінами псевдонімів (згодом він зупиниться на прізвищі «Хвильовий») він намагається викреслити свій «фітільовський період».

З приїздом до Харкова письменник працює в редакційному відділі Головполітосвіти, у видавництві «Червоний Шлях» і з головою занурюється в літературну роботу. Того ж таки року за його безпосередньої участі з’являються альманахи «Штабель», «На сполох», розпочинає вихід журнал «Шляхи мистецтва», а також друкується окремим відбитком поема «В електричний вік» та виходить його збірка поезії «Молодість» (1921), з початком 1922 – друга поетична книга «Досвітні симфонії». Самобутній голос автора збірок не загубився в поетичному розмаїтті перших пореволюційних років. Та все ж за творчим обдарованням він був прозаїком, він сам це скоро відчув і після виходу другої збірки до поезії звертався лише епізодично.

1923 року була опублікована перша прозова збірка «Сині етюди», яка справила вибухове враження і була зустрінута найавторитетнішими тогочасними критиками як явище значне й цілком новаторське. Пізніше Хвильовий пише такі твори: «Редактор Карк», «Кіт у чоботях», «Солонський Яр», «Легенда», «Свиня», «Чумаківська комуна». У цей період письменник став членом-засновником спілки українських пролетарських письменників «Гарт».

1924 року опубліковані збірка оповідань «Осінь» («Елегія», «Я (Романтика)», «Силуети», «На глухім шляху» та ін.), повість «Санаторійна зона». Ці публікації і громадянська активність зробили Хвильового центральною постаттю в літературному процесі 20-х років.

Новий етап у творчості Миколи Хвильового розпочався з 1925 року, коли за його ініціативою було засноване літературно-мистецьке угруповання ВАПЛІТЕ («Вільна академія пролетарської літератури», 1926-1928). Ця організація об’єднала найбільш відомих українських письменників, які на той час жили в Харкові – П. Тичину, Ю. Яновського, М. Бажана, О. Довженка, Ю. Смолича, П. Панча та ін. У період ВАПЛІТЕ Хвильовий написав такі відомі твори, як «Мати», «Арабески», «Сентиментальна історія», роман «Вальдшнепи», ІІІ частина якого знищена урядовими органами.

У 1925 році Хвильовий висунув гасло «Геть від Москви!», вважаючи, що для творення своєї власної культури Україна має відмовитись від копіювання російської культури за «московським шаблоном». За рік письменник набирає обертів і пише публіцистичний памфлет «Україна чи Малоросія?» (надрукований лише у 1990 р.), епіграфом якого були обрані рядки Фрідріха Шіллера: «Рабство – річ ганебна, але рабська психологія у свободі – гідна зневаги».

Його памфлети серій «Камо грядеши?» (1925), «Думки проти течії» (1926), «Апологети писаризму» (1926) відстоювали рух України до Європи й закликали позбутися психологічної залежності від Москви. Його відоме гасло «Дайош Європу!» було у першу чергу літературним. Микола Григорович не лише відрікався від шляху на Москву, а й відкрито проповідував орієнтацію на Європу, на стилі та напрями європейського мистецтва.«Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати. Поляки ніколи б не дали Міцкевича, коли б вони не покинули орієнтуватись на московське мистецтво. Справа в тому, що російська література тяжить над нами в віках як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування… Наша орієнтація — на західноєвропейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми». Тоді про Хвильового говорили, що він «той, хто вивів з рівноваги навіть Сталіна в Кремлі».

За ці погляди письменник був підданий нищівній критиці – після листа Сталіна «Тов. Кагановичу и другим членам ПБ ЦК ВКП(б)У» від 26 квітня 1926 р. і послідуючій за цим серії розгромних статей в пресі московського та республіканського керівництва (боротьба з «хвильовізмом»). Через це в 1926-1928 роках змушений був публічно засудити свої погляди та відмовитися від них. Однак його покаяння було вимушеним і нещирим. У 1927 році працівники ГПУ УСРР заводять справу-формуляр С-183, починається стеження за діяльністю Хвильового. Твори письменника конфіскуються і більше не друкуються.

У грудні 1927 – березні 1928 М. Хвильовий перебував у Берліні та Відні на лікуванні й активно знайомився з досягненнями європейської культури. Після повернення в Україну продовжував втілювати попередню ідеологічну орієнтацію ВАПЛІТЕ у створених ним журналах «Літературний ярмарок» (1928-1930) та «Пролітфронт» (1930-1931). Після закриття обох журналів пробував писати, дотримуючись «партійної лінії», однак був майже цілком ізольований від літературного життя радянським режимом.

Микола Хвильовий болісно спостерігав за тим, як зупиняється українізація. Приголомшив його й Голодомор 1933-го, свідком якого він став, проїхавшись Полтавщиною разом з Аркадієм Любченком. З цієї подорожі він повернувся фізично й морально розбитим.

В атмосфері шаленого цькування, можливо, передчуваючи наближення тотального терору, після арешту свого приятеля письменника Михайла Ялового на знак протесту проти початку масових репресій проти української творчої інтелігенції 13 травня 1933 року в Харкові, у будинку письменників «Слово», Хвильовий покінчив життя самогубством.

Його смерть стала символом краху ідеології українського націонал-комунізму й кінця українського національного відродження 1920-1930-х років. Твори та ім’я Хвильового залишалися забороненими аж до останніх років існування тоталітарного режиму в Україні. Навіть могилу Хвильового зрівняли із землею, а на її місці влаштували «парк культури й відпочинку».

Сьогодні в Україні Хвильового пам’ятають, читають і перевидають. У Харкові на місці будинку, де з 1923 р. по 1930 р. жив Микола Хвильовий встановлено меморіальну дошку.

Для багатьох постать Миколи Хвильового була важливим відкриттям пласту української культури 20-х рр. ХХ ст., власне більше ніж культури, але і тієї генерації, яку політично народили події 1917 – 1920 рр.

«Щедрик». Відома пісня з невідомою історією

«Щедрик» звучав та продовжує звучати і в українських домах, і на кращих концертних майданчиках світу. Щедрівка, на основі якої композитор Микола Леонтович створив легендарну пісню, підкорила світ. Але мало хто знає, що вона ще й стала символом багаторічної боротьби українців за незалежність від Р*сії. У 2023 році виповнюється 101 рік від дня американської прем’єри «Щедрика» та 145 років із дня народження геніального композитора Миколи Леонтовича.Перегляньте досі невідому історію однієї з найвідоміших у світі пісень,яка  стала можливою завдяки опрацюванню архівних матеріалів, доступ до яких був заборонений більш як на пів століття. За справу взялася Тіна Пересунько — наукова співробітниця Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, засновниця Інституту Леонтовича та авторка книги «Культурна дипломатія Симона Петлюри: “Щедрик” проти “р*сского мира”. Місія капели Олександра Кошиця (1919–1924)». Вона вперше дослідила історію інтернаціоналізації «Щедрика» й показала, як події столітньої давності відгукуються досі. Разом із авторкою досліждення та Українським Інститутом (@UkrainianInstitute) розповідаємо історію української обрядової пісні, що в обробці Миколи Леонтовича стала легендарною. 

 Фільм «Щедрик проти “русского міра”» розкриває захопливу історію про те, як візит на світський концерт 1 січня 1919 року навів Симона Петлюру на думку доручити диригенту Олександру Кошицю створення хору й відрядити його у світове турне для промоції української культури. За збігом сучасної історії, сюжет фільму порушує низку актуальних проблем сьогодення — протидії російській культурній експансії та пропаганді, питання культурної дипломатії України, місця українського культурного продукту у світі та його боротьби за себе.

«Щедрик» звучав та продовжує звучати і в українських домах, і на кращих концертних майданчиках світу. Щедрівка, на основі якої композитор Микола Леонтович створив легендарну пісню, підкорила світ. Але мало хто знає, що вона ще й стала символом багаторічної боротьби українців за незалежність від Р*сії. У 2023 році виповнюється 101 рік від дня американської прем’єри «Щедрика» та 145 років із дня народження геніального композитора Миколи Леонтовича.Перегляньте досі невідому історію однієї з найвідоміших у світі пісень,яка  стала можливою завдяки опрацюванню архівних матеріалів, доступ до яких був заборонений більш як на пів століття. За справу взялася Тіна Пересунько — наукова співробітниця Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, засновниця Інституту Леонтовича та авторка книги «Культурна дипломатія Симона Петлюри: “Щедрик” проти “р*сского мира”. Місія капели Олександра Кошиця (1919–1924)». Вона вперше дослідила історію інтернаціоналізації «Щедрика» й показала, як події столітньої давності відгукуються досі. Разом із авторкою досліждення та Українським Інститутом (@UkrainianInstitute) розповідаємо історію української обрядової пісні, що в обробці Миколи Леонтовича стала легендарною. 

 

День Збройних сил України — святковий день на честь ЗСУ, встановлений постановою Верховної Ради України 1993 року. Відзначається щорічно 6 грудня — в день ухвалення 1991 року Закону України «Про Збройні сили України». Збігається з початком Першого зимового походу армії УНР.

День Збройних Сил — свято, яке від часу його заснування завжди зустрічали з гордістю та пошаною.

Особливого значення цей день набув останні 9 років, після початку збройної російської агресії проти України.У 2014 році наші воїни  з честю виконали своє призначення, зупинивши підступного ворога на сході країни.

Збройні сили України (абревіатура ЗСУ) — військове формування, на яке відповідно до Конституції України покладені завдання з оборони України, захист її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності.

 Українське військо спирається на багатовікову історію та славні традиції. Символічно збігається з початком Першого Зимового Походу армії УНР. Виставка «Українське військо: 1917–1921» Українського інституту національної пам’яті розповідає про початки Українського війська та його організацію, легендарних командирів, роди військ, однострої та відзнаки, зброю, найвизначніші військові формації та бойові операції 1917-1921 років, вшанування пам’яті і відновлення мілітарних традицій.

 https://uinp.gov.ua/vystavkovi-proekty/vystavka-ukrayinske-viysko-1917-1921.

Загальнонаціональним це свято стало після початку широкомасштабного нападу російської федерації на Україну. Сьогодні ми вдруге відзначаємо День Збройних сил України в умовах великої війни за державний суверенітет і незалежність України, за право українського народу на вільне життя у вільній країні.

Збройні сили — це міцний щит і разючий меч України. Мужні воїни української армії, найкращі сини і дочки українського народу, твердо тримають ворожий удар і безжально б’ють ворога, неухильно наближаючи перемогу.

ЗСУ - міць, сталь, незламність, воїни, титани, сила, честь! Честь на якій тримається наше життя, спокій, кордони, нові ранки, свята й все, що нас оточує. Можливість жити, працювати і допомагати. Можливість спати, їсти й жити. Нині кожен день – це День Збройних сил України!

Наші Збройні сили-єдині зі своїм народом,боронять рідну землю, у вогні боїв та під обстрілами, у негоду міцно тримають оборону та нищать підступного ворога.

Слава, честь і подяка всім в лавах  Збройних сил України!

Матеріали до Дня Збройних сил України

Зимові народні звичаї та традиції українського народу

 В усіх народів світу існує повір’я, що той, хто забув звичаї своїх батьків, буде покараний людьми й Богом. Така людина блукає світом, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку та пристановища, бо вона загублена для свого народу. Традиції, як неписані закони, народжуються разом із народом і передаються з покоління в покоління, тобто стають традиційними. Ми також не повинні їх забувати.

Зимовий цикл свят припадає на поворотний момент у природі – зимове сонцестояння та на початок нового року, коли у людини виникає природне бажання передбачити майбутнє і водночас вплинути на нього. Саме тому в обрядах зимових свят так багато колядувань, щедрувань, ворожінь. В народі говорять: «Зима прийшла і празничків привела». І дійсно взимку майже щодня – свято. Зимових свят чекають з нетерпінням  дорослі і діти. Та чи знаємо ми, коли і як їх святкувати?

Від 1 вересня 2023 року ПЦУ та УГКЦ перейшли на новоюліанський календар, тому дати багатьох церковних свят змінилися. Зміни торкнулися і другого найбільшого релігійного свята — Різдва Христивого. Тому від 2023 року українці будуть святкувати його 25 грудня, тобто на 14 днів раніше, ніж до цього.

• 6 грудня – День святого Миколая. Миколай Чудотворець - один із найшанованіших святих у православ'ї. Його вважають покровителем сиріт, бідних, хворих, мандрівників, військових та ув'язнених. Вважається також, що цей святий став прообразом Санта-Клауса. Це найбажаніший день у році для дітлахів. Легендарний  святитель Миколай – це не вигадана постать, на кшталт Діда Мороза чи Санта Клауса. За легендою більшість своїх справ, він намагався робити без розголосу, допомагав анонімно. Саме тому в день святого Миколая повелося робити подарунки дітям.  Напередодні свята діти пишуть до нього листи зі своїми побажаннями  і вкидають їх в поштову скриньку або кладуть за вікно і моляться до нього, просячи передусім здоров’я собі та батькам. А в ніч на 6 грудня до кожної дитини приходить Святий Миколай і кладе під подушку подарунки.
  
• 24 грудня  – Святий вечір. За давньою традицією, різдвяне святкування починається ще ввечері напередодні Різдва з духовних і матеріальних приготувань. Вечір цей зветься Святвечором. Це одне з найбільш  важливих родинних свят, магічний день, коли кожна сім’я створює в оселі атмосферу затишку, достатку та злагоди. За традицією, весь день перед Різдвом нічого не їдять – чекають на першу зірку, що сповіщає про народження Ісуса Христа. І тільки після настання вечора родина збиралася на урочисту вечерю. На стіл подавали 12 пісних страв. Важлива подія цього вечора – діти носять кутю до близьких родичів та хрещених батьків і просто до сторонніх людей. Колядники з Зіркою ходили від оселі до оселі, співали колядки, бажали урожаю, багатства, усіляких гараздів. У відповідь господарі нагороджували колядників солодощами та грошима.
  
• 25 грудня  – Різдво. Це свято народження Ісуса Христа у Вифлеємі ( Ісус у перекладі з єврейської означає «Спасіння».
• Різдво – одне з 12 найбільших християнських свят. Після святкової літургії завершується Різдвяний піст і починається Коляда – це бог свята й миру давніх слов’ян. В цей період співають різдвяних пісень бажаючи господарям щастя й злагоди. Колядники заходили до кожної хати, а в церквах ставили вертепи – виставу про народження Ісуса Христа. Від цього дня і аж до Стрітення (15 лютого)  вітають один одного словами: «Христос народився!» – «Славімо його!».
• 31 грудня– Щедрий вечір (свято Маланки). Вечір перед старим Новим роком має третю назву – Щедра кутя, коли готують м’ясні страви.  Головним дійством на Щедрий вечір є щедрування – співані побажання щастя господарю та всій його родині! Щедрівників, як і колядників, теж заведено  обдаровувати солодощами та грошима. На щедрий вечір не можна  було лаятися, щоб тихо і спокійно жилось весь рік.
• 1 січня – Новий рік за старим стилем (свято святого Василя). Головний обряд цього свята  – засівання. Зерно є символом нового життя, тому заходячи в хату, її обсипали зерном. Засівали хлопці, дівчатам цього робити було  не можна. Традиційні  промовляння: « Сієм, сієм, засіваєм, з Новим роком вас вітаєм! Сійся, родися жито, пшениця, усяка пашниця!». Господарі ж у свою чергу обдаровували посівальників пирогами, горіхами, цукерками й дрібними грошима. Зерно після посівальника збирали і віддавали курям – «щоб добре неслися». Неродючі  дерева «страшили» сокирою.
• 5 січня –Голодна кутя. Головні страви – кутя, узвар і декілька пісних страв. Також традиційно в цей вечір спалювали Дідуха – зробити це було потрібно обов’язково, щоб душі предків відлетіли і не залишилися у нашому світі. Попіл зі згорілого Дідуха розкидали по городу – на добрий урожай. 
• 6 січня –  Богоявлення (Водохреща або Йордан). Це свято, яке нагадує про хрещення Ісуса Христа в річці Йордан. Коли Ісусу Христу виповнилося 30 років, він прийняв  хрещення від Івана Хрестителя . Християнські перекази оповідають, що коли Син Божий виходив із води, небеса розкрилися, і в цю мить на плече його опустився голуб. Це був Святий Дух. Звідси й пішла традиція хрещення у воді, а свято називають Богоявлення. Вважалося, що вода цього дня стає цілющою, нею умивались дівчата, щоб бути вродливими, нею лікували хвороби і захищалися від нечистої сили.
• 2 лютого – Стрітення Господнє, це останнє з 12 найбільших християнських свят, яке завершує Різдвяний цикл. За народними віруваннями воно знаменує стрітення зими з весною. За традицією, у церкві на Стрітення святять «стрітенську воду» і «громничну свічку», яку зберігали  удома і запалювали під час грози, аби уберегтися від блискавок, від пожеж, від війни. Цій воді приписувалась магічна сила. ЇЇ вважали цілющою водою. Нею натирали хворі місця і вірили, що допоможе, вірили й у те, що вона допомагає проти «лихого ока» та інших злих чар. На Стрітення починали писати писанки. Це дуже давня  традиція, пов’язана з ритуалом весняного пробудження природи.

 

А он де, під тином, опухла дитина

Голоднеє мре…

І не в однім отім селі,

а скрізь на славній Україні…

Т.Г. Шевченко

Щороку в четверту суботу листопада в Україні та світі вшановують пам’ять мільйонів жертв Голодомору 1932–1933 років., про що не повинен забувати жоден українець, адже «хто не пам’ятає минулого, той приречений пережити його знову».Кожен із нас переосмислює нашу історію, трагічні її сторінки, які примушують стискатися людські серця.
Кажуть, що минуле не належить нікому зокрема. Воно – надбання нинішніх і майбутніх поколінь, бо саме їм належить винести з нього всі найсерйозніші уроки, щоб подібні людські трагедії не повторилися. Ніде і ніколи!

 Саме цим страшним подіям  присвячені були години памʼяті для учнів 5-Б та 6-Акласі.

В шкільній бібліотеці також оформлено виставку"Україна памʼятає...Світ визнає".

Запали свічку пам'яті — поділись теплом з захисником

Відео із закликом 25 листопада 2023 року вшанувати пам’ять жертв Голодомору хвилиною мовчання та акцією «Свічка у вікні»

 До Дня пам’яті жертв Голодомору Український інститут національної пам’яті ініціює акцію «Пам’ятай про жертв Голодомору. Підтримуй тих, хто бореться за Україну». Закликаємо вас зігріти своїм теплом і підтримати тих, хто зараз протистоїть ворогу на передовій. Задонатити знайомим волонтерам на такі необхідні зараз бійцям необхідну амуніцію, техніку та інвентар. Розшукати адресу найближчих волонтерських центрів і допомогти з плетінням маскувальних сіток чи виготовленням окопних свічок. Передати з волонтерами дитячі листи і малюнки, сувеніри-обереги, смаколики і нашу віру в них. Нехай наша пам’ять стане дієвою.

Символом акції стала окопна свічка, адже живий вогонь - це символ пам'яті, це тепло, це надія. Надія на те, що нам вистачить сил вистояти та перемогти. Бо ми – народ-воїн. День пам’яті жертв Голодомору. Запали свічку пам'яті за вбитими голодом. Передай тепло, стань поряд із тим, хто нині бореться, аби більше цього ніколи не сталось.

Зніманню відео сприяли командування бригади швидкого реагування Національної гвардії України «Рубіж» та бійці 8-ї роти батальйону «Свобода». Режисерка – Діана Горда. У ролику знялася Віра Горда та бійці 8-ї роти батальйону «Свобода» бригади швидкого реагування НГУ «Рубіж».

10 фактів про Голодомор

На думку більшості істориків, причиною виникнення в Україні та інших частинах СРСР голоду 1932-33 років стала примусова і репресивна для селян політика хлібозаготівлі, яку провадила комуністична влада.

Від голоду в Україні, відомого як Голодомор, померло, за уточненими даними, від 3 до 3,5 мільйона людей. Кількість жертв у всьому Союзі оцінюють до семи мільйонів.

Понад 20 країн визнали голод в Україні 1932-33 рр. геноцидом української нації. Однак це питання досі викликає запеклі дискусії серед істориків та політиків.

1. Геноцид


Автор фото, president.gov.ua 

Моторошна описка в акті про смерть Андрія Остапенка, 1933 рік

2006 року Верховна Рада офіційно визнала Голодомор 1932-33 років геноцидом українського народу. За законом, публічне заперечення Голодомору вважається протиправним, але покарання за такі дії не уточнюється.
Однак серед істориків та політиків немає єдиної думки щодо того, чи можна вважати Голодомор геноцидом у юридичному значенні цього слова, закріпленому в Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду і покарання за нього.
При цьому "батько Конвенції про геноцид", доктор Рафаель Лемкін, який власне і вигадав цей термін, у 1953 році сказав, що "винищення української нації" - це "класичний приклад геноциду".
У 2010 році президент України Віктор Янукович, виступаючи у Стасбурзі в ПАРЄ, заявив, що "визнавати Голодомор як факт геноциду щодо того чи іншого народу, ми вважаємо, буде неправильно, несправедливо". За його словами, це була спільна трагедія держав, що входили до складу СРСР.
Такої ж думки дотримується і російський уряд.

Голодомор визнали геноцидом українців 23 держави: Австралія, Андорра, Аргентина, Бразилія, Грузія, Еквадор, Естонія, Іспанія, Італія, Канада, Колумбія, Латвія, Литва, Мексика, Парагвай, Перу, Польща, Словаччина, США, Угорщина, Чехія, Чилі, а також Ватикан як окрема держава.

2. Кількість жертв

Ще один камінь спотикання серед дослідників проблеми – кількість жертв Голодомору.
Це число вираховують, порівнюючи смертність у охоплених голодом регіонах з нормальним рівнем смертності.
Через брак достовірних демографічних даних того періоду чисельність втрат серед українців оцінюють дуже по-різному: від 1,8 до 7,5 і навіть 10 млн.
Однак більшість фахівців нині сходяться на думці, що прямих жертв Голоду було 3-3,5 млн.
За підрахунками Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ, їх було 3,2 млн.
У рішенні Київського апеляційного суду щодо винуватців Голодомору вказано число 3,9 млн.
"Президент Віктор Ющенко зробив своїй країні ведмежу послугу, заявивши про 10 мільйонів смертей і втричі завищивши кількість убитих українців", - написав американський історик Тімоті Снайдер.

 

З тим, що дані екс-президента перебільшені, погодилися Стівен Дж. Віткрофт, Станіслав Кульчицький, Людмила Гриневич та інші дослідники цієї теми.
Серед дослідників також немає єдиної думки щодо загальної кількості смертей від голоду в СРСР у 1932-33 рр. Деякі іноземні історики говорять про 5,5-8 мільйонів загиблих, стверджуючи, що більше половини з них були українцями.
За підрахунками Снайдера, серед мільйона жертв на території Російської РСР близько 200 000 були етнічними українцями.

3. Географія голоду

У 1932-33 роках масовий голод був також на Поволжі і Кубані (де жило багато етнічних українців), у Білорусі, на Південному Уралі, в Західному Сибіру і Казахстані.
Найбільше українців загинули у сучасних Харківській, Київській, Полтавській, Сумській, Черкаській, Дніпропетровській, Житомирській, Вінницькій, Чернігівській, Одеській областях та в Молдові, яка тоді була складом УРСР.
Близько 81% загиблих від голоду в Україні були українцями, 4,5% - росіянами, 1,4% - євреями та 1,1% - поляками. Серед жертв було також багато білорусів, болгар та угорців.
Дослідники відзначають, що розподіл жертв Голодомору за національністю відповідає національному розподілу сільського населення України.
"Вивчаючи дані РАГСів про національну приналежність померлих, ми бачимо, що в Україні люди гинули за ознакою місця проживання, а не національності. Невисока питома вага загиблих росіян і євреїв у їхній загальній кількості, оскільки вони жили переважно в містах, де функціонувала карточна система забезпечення продовольством", - пише історик Станіслав Кульчицький.

4. Де не було Голодомору?
За даними Станіслава Кульчицького, восени 1932 року в Україні було майже 25 000 колгоспів, яким влада висунула завищені плани хлібозаготівлі.
Попри це, 1500 колективних господарств зуміли виконати ці плани і не потрапили під каральні санкції, тому смертельного голоду на їхніх територіях не було.

5. Дюранті і перша згадка в пресі


Автор фото, president.gov.ua

 Вимерле від голоду село на Харківщині, 1933 р.

Першим про голод в СРСР повідомив англійський журналіст Малкольм Маґерідж у грудні 1933 року, пише дослідник Станіслав Кульчицький. У трьох статтях в газеті Manchester Guardian журналіст описав свої гнітючі враження від поїздок Україною та Кубанню, розповівши про голод серед селян.
Маґерідж засвідчив масову загибель селян, однак не назвав конкретних цифр.
Після першої ж його статті радянська влада заборонила іноземним журналістам їздити по вражених голодом територіях країни.
У березні сенсаційні відкриття Маґеріджа спробував заперечити кореспондент "Нью-Йорк Таймс" у Москві Волтер Дюранті. Його замітка називалася: "Росіяни голодують, але не вмирають від голоду".
Коли про проблему почали писати інші американські газети, Дюранті підтвердив факт масових смертей від голоду.
Дюранті відомий також тим, що єдиний з іноземних журналістів взяв інтерв’ю в Йосипа Сталіна та отримав Пуліцерівську премію за свою діяльність. В Україні деякі активісти вимагали, щоб Пуліцерівський комітет посмертно відібрав у Дюранті цю престижну журналістську нагороду, однак цього не відбулося.

6. Офіційне визнання
Саме слово "Голодомор" вперше з'явилося в друкованих працях українських емігрантів у Канаді та США в 1978 році. У СРСР на той час історикам дозволяли лише говорити про "труднощі з продовольством", але не про голод.
Із вуст партійного високопосадовця слово "Голодомор" вперше прозвучало в грудні 1987 року. Тоді перший секретар ЦК КПРС Володимир Шербицький, виступаючи на урочистостях з нагоди 70-ліття УРСР, визнав факт голоду 1932-33 рр.
Коли про цю тему почали дискутувати дедалі відвертіше, у 1990 році ЦК Компартії України дозволив публікацію книжки "Голод 1932-1933 рр. в Україні: очима істориків, мовою документів".
За словами Станіслава Кульчицького, справжній тираж видання був усього 2,5 тис. примірників і воно стала бібліотечним раритетом.
У 2006 році, за часів президента Ющенка, СБУ розсекретила понад 5 тисяч сторінок державних архівів про Голодомор.

7. Натуральні штрафи


Автор фото, memorialholodomors.org.ua

 Трудівник колгоспу з села Ольшана Харківської області, комсомолець Гончаренко охороняє насіннєві і страхові фонди, 1933р.
У селян, які не вкладалися в плани хлібозаготівель і боргували державі зерно, конфісковували будь-яке інше продовольство. Воно не зараховувалося як сплата боргу і було лише каральним заходом. Політика натуральних штрафів мала змусити селян здати державі начебто приховане від неї зерно, якого насправді не було.
Спочатку каральним органам дозволяли відбирати лише м'ясо, сало і картоплю, однак згодом вони взялися і за інші продукти тривалого зберігання.
Федір Коваленко з села Лютенька Гадяцького району на Полтавщині розповідав: "У листопаді і грудні 1932 року забрали все зерно, картоплю, все забрали, навіть квасолю, і все те, що було на горищі. Такі дрібні були сушені груші, яблука, вишні – все забрали".
87-річна Ніна Карпенко з села Мацківці, Лубенського району Полтавщини, розповідає, що в селі досі пам'ятають людей, які від імені влади відбирали в своїх сусідів харчі.
У грудні 1932 року другий генсек ЦК КП(б)У Станіслав Косіор доповідав Сталіну: "Найбільший результат дає застосування натурштрафів. За корову і свиню нині колгоспник і навіть одноосібник міцно тримаються".
На Поволжі та Північному Кавказі натуральні штрафи застосовувалися лише епізодично.

8. Закон "про п’ять колосків"


Автор фото, memorialholodomors.org.ua

Комсомолець Іван Дибенко стереже колгоспний урожай. Полтавщина, 1932р.
У серпні 1932 року під приводом того, що розкулачені селяни та "інші антисоціальні елементи" розкрадають вантажі з товарних поїздів та колгоспне і кооперативне майно, Сталін запропонував новий репресивний закон про охорону державного майна.
Закон передбачав за такі порушення розстріл з конфіскацією майна, а за пом'якшкуючих обставин – 10 років ув'язнення. Засуджені не підлягали амністії.
За каральним документом закріпилася народна назва "закон про п’ять колосків", оскільки винним у розкраданні державного майна фактично був кожен, хто без дозволу зібрав на колгоспному полі кілька колосків пшениці.
За перший рік дії нового закону за ним засудили 150 000 осіб.
Закон діяв до 1947 року, однак пік його застосування припав саме на 1932-33 рр.

9. Чорні дошки
 

Символічні "чорні дошки" з назвами сіл - частина Меморіалу пам'яті жертв голодоморів у Києві

 У 1920-30-х роках газети регулярно публікували списки районів, сіл, колгоспів, підприємств чи навіть окремих осіб, які не виконували планів із заготівлі продовольства.
На боржників, які потрапили на ці "чорні дошки" (на противагу до "червоних дощок" – списків пошани), накладали різноманітні штрафи і санкції, аж до прямих репресій проти цілих трудових колективів.
У роки голоду потрапляння села на "чорну дошку" означало вирок його жителям.
Право вносити села і колективи до такого списку мали обласні представництва ЦК Компартії України за поданням районних і сільських осередків. Іншими словами, формально це була ініціатива знизу.
Система "чорних дощок", окрім України, діяла також на Кубані, Поволжі, Донщині, Казахстані – територіях, де жило багато українців.

10. Канібалізм
Свідки Голодомору розповідають про випадки, коли доведені до відчаю селяни їли тіла своїх чи сусідських померлих дітей.
"Цей канібалізм сягнув межі, коли радянський уряд… почав друкувати плакати з такою пересторогою: "Їсти власних дітей – це варварство", - пишуть угорські дослідники Аґнес Варді та Стівен Варді з Дюкейнського університету.
За деякими даними, за канібалізм під час Голодомору засудили понад 2500 людей.

21 листопада - День Гідності та Свободи

Щорічно 21 листопада відзначаємо День Гідності та Свободи як пам'ять про доленосні події нашого недавнього минулого, а також віддання належної шани патріотизму й мужності громадян, які восени 2004 року та у листопаді 2013 року - лютому 2014 року постали на захист демократичних цінностей, прав і свобод людини і громадянина, національних інтересів нашої держави та європейського вибору України. 

Помаранчева революція у 2004 році та Революція Гідності у 2013 є одними з ключових моментів історії України, виявом здатності до консолідації суспільства, готовності обстоювати базові демократичні свободи та людську гідність, брати на себе відповідальність за власний вибір.

Цього року відзначення десятої річниці Євромайдану особливе,адже 10 років - це досить солідна історична дистанція, коли ми можемо зважено усвідомити, що відбулося з Україною після подій Революції гідності.Стає очевидним, що Революція Гідності і російсько-українська війна - це єдиний процес, продовження боротьби українців за цінності, свою історичну пам'ять, свою культурну ідентичність, своє майбутнє.

Під час президентських виборів 2004-го року здійнялися акції протесту. 

За попередніми результатами другого туру, оголошеними 21 листопада Центральною виборчою комісією, перемогу в президентських перегонах здобув Віктор Янукович. Масові та брутальні фальсифікації під час голосування та підрахунку голосів збурили українське суспільство. Прихильники опозиційного кандидата – Віктора Ющенка, 22 листопада вийшли на мітинги незгоди. Протестний рух охопив найбільші міста України, а центром став Майдан Незалежності у Києві. Внаслідок цих подій відбувся повторний другий тур президентських виборів за результатами якого переміг Ющенко.
У листопаді 2005 року новообраний Президент заснував свято – День Свободи.
У грудні 2011 року наступний Президент України Віктор Янукович скасував День Свободи і об’єднав його з Днем Соборності. 

 

 21 листопада 2013 року півтори тисячі людей вийшли на площу в знак протесту проти того, що проросійський президент Віктор Янукович відмовився підписувати документ, до якого держава йшла роками: угоду про асоційоване членство України в Європейському Союзі.

Після того як 29 листопада на Євромайдані відбувся мітинг із закликом до відставки уряду та дострокових парламентських виборів, влада застосувала силу.Вночі 30 листопада на вулиці продовжували залишатися кілька сотень активістів, переважно студентів. Їх жорстоко розігнала поліція, в відповідь на що 1 грудня в центр Києва з’їхалися сотні тисяч людей. Міліцейське свавілля скликало людей, обурених корупцією, узурпацією влади, політикою русифікації та зближення з Росією.Стало зрозуміло, що країна рухається до  авторитаризму, засадничі принципи якого відчуло на собі українське суспільство: зневага до прав людини, корупція, свавілля правоохоронних органів, репресії проти незгідних. Протести перетворилися з проєвропейських на антиурядові та стали значно масштабнішими.
Євроінтеграційні гасла дали безперервному мітингу назву Євромайдан. Перетворившись на проект повного оновлення державної системи, він отримав назву Революція гідності. Люди вимагали покарати винних у погромі мітингарів. Після жорстокого побиття молоді спецпідрозділами силовиків на головній площі Києва – майдані Незалежності, протестний рух перетворився на тривалу кампанію громадянської непокори владному режиму, корупції та порушенням прав людини.

Три місяці тисячі людей жили на площі столиці. Вільний час і творча енергія не могли не спрямуватись у дієві товариства та цінні проекти. Майдан обріс громадськими ініціативами, десятки з яких діють і розвиваються досі. Майданівські волонтери створили загальнодержавні волонтерські організації та благодійні фонди. Вільний універститет Майдану вже пропонує курси безкоштовних відеолекцій у 30 темах. Об’єднання дипломатів “Майдан закордонних справ” стало впливовим дорадчим майданчиком у царині міжнародних відносин. Багато членів імпровізованих охоронних груп “Самооборони Майдану” зголосилися добровольцями, коли після Майдану Росія зазіхнула на українські території. Деякі сотні централізовано влились у Збройні сили України.

На відміну від подій Помаранчевої революції, відстоювання власної гідності та свободи коштувало Україні багатьох життів патріотів.
13 листопада 2014 року Президент України Петро Порошенко підписав Указ «Про День Гідності та Свободи». Метою запровадження пам’ятної дати є утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, вшанування патріотизму й мужності громадян, які стали на захист демократичних цінностей, прав і свобод людини, національних інтересів держави та її європейського вибору. 

17 лютого 2021 р. Верховна Рада України прийняла постанову № 2739 про заяву ВРУ у зв`язку із сьомою річницею Євромайдану і подій Революції Гідності.  Саме  цією постановою ВРУ визнала Революцію Гідності одним з ключових моментів становлення держави і виразником національної ідеї свободи. 

У заяві Верховної Ради України підтверджується  відданість України ідеалам та принципам демократичної побудови держави, а також -  рішучий і остаточний вибір України щодо європейського майбутнього, зафіксований в Конституції України. Водночас у цій заяві зазначено, що «Розслідування злочинів, скоєних під час Революції Гідності має бути завершене і проведене ефективно. Винуватці мають постати перед судом та в ході справедливого та неупередженого процесу притягнуті до відповідальності. Подальше зволікання в цьому питанні недопустиме, бо непокаране зло зростає». Крім того, депутати наголосили, що «протиправна діяльність окремих працівників підрозділів міліції особливого призначення "Беркут", міліціонерів, військовослужбовців внутрішніх військ, судових виконавців, прокурорів, суддів та інших посадових і службових осіб під час Революції Гідності засуджується як така, що завдала непоправної шкоди державі та суспільству».

Адже Україна заплатила надто високу ціну за звільнення від диктатури і свій цивілізаційний вибір - бути частиною Європи. Герої Небесної Сотні - українці та іноземці, віддали життя під час Революції Гідності, захищаючи ідеали демократії, відстоюючи права і свободи людини, європейське майбутнє України. Пам'ять про їхній героїчний чин є частиною історії національного державотворення. 

Європейські цінності, за які віддали свої життя Герої Небесної Сотні, - гідність, демократія, рівність та верховенство права, необхідні для нормального функціонування суспільства.

Схиляємо перед Героями чола, молимося за їхню стійкість, звитягу, дякуємо за самопожертву в ім`я майбутнього України! Сподіваємося, що таки постане в Україні споруда Національного музею Революції Гідності, який збереже пам`ять про події та імена всіх учасників Революції Гідності.

Ми проростаємо в Майдани

Серцями, повними надій.

Уже не маси, а титани,

Герої на землі святій.

Свій шлях торуємо до щастя,

До несфальшованих свобод.

І віру вкрасти в нас не вдасться,

Бо ми – нескорений народ.

                      Сергій Сірий.