«Героїчна боротьба
УПА й визвольно-революційного підпілля,
– це найбільш героїчна доба в історії
України. Знайте, що такої геройської
доби не знає історія людства... На героїзмі
УПА й визвольно-революційного підпілля
будуть виховуватися нові українські
покоління. Боєць УПА. Український
революціонер заступить місце мужнього
спартанця в історії людства » Роман
Шухевич
Боротьба УПА за Українську Державу була надзвичайно виснажливою, тяжкою і кривавою. Більше ніж півстоліття про це замовчувалося, а повстанців радянська влада старалася представити як бандитів. Не дивлячись ні на що, у глибинній пам'яті народу учасники руху 40-50-х років, українські повстанці, вояки УПА залишилися героями, захисниками Батьківщини.
Історичний урок для учнів 11-А класу в бібліотеці ліцею було присвячено воїнам УПА.
Учні переглянули документальний фільм про історію українського визвольного руху УПА, діяльність вояків, їх побут та дозвілля, а також про роль у становленні самостійної України. Старшокласники поглибили свої знання про правдиву історію борців за волю та незалежність України,прослухали гімн УПА "Зродились ми великої години...",переглянули відео "Присяга воїна УПА".
Боротьба УПА й збройного підпілля є феноменом не тільки в історії українського народу, але й не має аналогів у світовій історії. Надзвичайною була єдність народу й УПА, без якої збройний спротив був би неможливий.Ми не маємо права забути здобутки і жертви патріотичних українців того часу.Тож звертаймося до неї, цієї пам'яті, у ній наше коріння і спасіння.
14 жовтня -
81 річниця створення Української
повстанської армії.
"Самостійність здобуде не одна
партія чи організація, чи окремі люди,
здобуде її тільки ціла Україна" –
слова головнокомандувача УПА Романа
Шухевича.
Українська повстанська армія –
військово-політична формація Українського
визвольного руху, стратегічною метою
якого було відновлення української
державності.
Аби відновити українську
державність та продовжити визвольний
рух, у жовтні 1942 року керівники Організації
Українських Націоналістів взялися до
розбудови партизанських загонів. Ті ж
згодом дістали назву Українська
повстанська армія.
Заснована на зламі 1942–1943
років, вона діяла до вересня 1949-го, після
чого реорганізована в збройне підпілля,
що тривало до середини 1950-х. Через лави
УПА пройшло понад 100 тисяч осіб. У 40-х
роках УПА боролася і проти нацистів, і
проти комуністів. Бо ж відстоювали
створення самостійної соборної
української держави, яка мала охоплювати
всі етнічні українські землі. Совєцькі
комуністи повстанців таврували як
пособників нацистів.
За участь у повстанському
русі чи його підтримку каральними
органами СРСР було репресовано понад
півмільйона осіб.
Діяльність УПА була логічним
продовженням українського визвольного
руху періоду Української революції
1917–1921 років, підпільно-бойової Української
військової організації та Організації
українських націоналістів (далі – ОУН)
1920–1930-х років. Боротьбу УПА у формі
беззбройного опору підхопив дисидентський
рух 1960-х років і національно-демократичне
відродження кінця 1980-х – початку 1990-х.
“У жовтні 1942 року на Поліссі
постали перші збройні відділи, що дали
початок Української Повстанської
Армії.
1) Для зафіксування цього
історичного моменту визначається день
14-го жовтня 1942 року днем постання УПА.
2) Для вшанування цього моменту
день 14-го жовтня, що збігається з
історичним козацьким святом Покрови,
вводиться як святковий день УПА”
Із постанови Української
Головної
Визвольної Ради від 30
травня 1947 року
Відеоісторія: За що боролась Українська
Повстанська Армія?Новий
освітній проект від Українського
інституту національної пам’яті –
“Відеоісторія”. Це цикл відеолекцій
про події історії України в ХХ столітті.
Текст “Відеоісторії” створено за
матеріалами проекту “УПА - відповідь
нескореного народу”. Використано
світлини архівів Служби безпеки України
та Центру досліджень визвольного руху
та реконструкцію боїв з фільму Тараса
Химича “Хроніка УПА”. Речник - Володимир
В’ятрович. Наукові консультанти - Максим
Майоров, Володимир Бірчак. Методичний
супровід здійснили Ганна Байкєніч,
Олена Охрімчук, виробництво - ТОВ “Диваки
продакшн”.
"Тисяча доріг", Марія Савчин
Книга «Тисяча доріг»
Марії Савчин – історія, яку важко порівняти з будь-чим. Українське
підпілля часів Другої світової війни вирізнялось тим, що було добре
налагодженим та ефективним в боротьбі проти тих, кого повстанці називали
окупантами. Ця книга – спогади авторки про роки її служби в Закерзонні
на теренах Польщі, Карпат та Поділлі, де вона разом зі своїм чоловіком
Василем Галасем, який мав прізвисько-позивний «Орлан» серед побратимів,
виконувала самі різні завдання.
Бути жінкою провідника ОУН на Волині і Поліссі – небезпечна справа, що
пов’язана з багатьма ризиками. Але Савчин була готовою піти на це, адже
повністю поділяла погляди чоловіка, що хотів боротись за волю свого
краю. Жінка брала на себе обов’язки зв’язкової, виконуючи і інші
завдання. Вона зустрічалась з повстаннями, обмінюючись з ними
інформацією та передаючи завдання від чоловіка, або ж виконувала
доручення «Орлана». На її плечах лежала велика відповідальність, адже
від її роботи залежало не лише її життя, але й життя побратимів.
Можна стверджувати, що спогади Савчин є унікальними, адже вони
дозволяють не лише поглянути на сторінки підпільно-визвольної боротьби з
точки зору однієї людини, але й з точки зору жінки, що на рівні з
чоловіками виконувала поставлені перед нею завдання. Це доводить, що в
боротьбі за національну свободу брали участь всі, в незалежності від
статі чи віку.
Слухати аудіокнигу «Тисяча доріг» Марії Савчиної онлайн українською
мовою:
«Тисяча доріг»
Марія Савчин
Назва: Тисяча доріг
Автор: Марія Савчин
Рік: 2017
Жанри: Історична література | Історія | Історії з життя | Книги про
війну
Кількість сторінок: 542
ISBN: 9786177173655
Фрагмент
Оцінити:
5
4
3
2
1
(1 голос, в середньому: 5 з 5)
Поділитися:
facebook
twitter
telegram
viber
whatsapp
Про книгу «Тисяча доріг» Марії Савчин
Книга «Тисяча доріг» Марії Савчин – історія, яку важко порівняти з
будь-чим. Українське підпілля часів Другої світової війни вирізнялось
тим, що було добре налагодженим та ефективним в боротьбі проти тих, кого
повстанці називали окупантами. Ця книга – спогади авторки про роки її
служби в Закерзонні на теренах Польщі, Карпат та Поділлі, де вона разом
зі своїм чоловіком Василем Галасем, який мав прізвисько-позивний «Орлан»
серед побратимів, виконувала самі різні завдання.
Бути жінкою провідника ОУН на Волині і Поліссі – небезпечна справа, що
пов’язана з багатьма ризиками. Але Савчин була готовою піти на це, адже
повністю поділяла погляди чоловіка, що хотів боротись за волю свого
краю. Жінка брала на себе обов’язки зв’язкової, виконуючи і інші
завдання. Вона зустрічалась з повстаннями, обмінюючись з ними
інформацією та передаючи завдання від чоловіка, або ж виконувала
доручення «Орлана». На її плечах лежала велика відповідальність, адже
від її роботи залежало не лише її життя, але й життя побратимів.
Можна стверджувати, що спогади Савчин є унікальними, адже вони
дозволяють не лише поглянути на сторінки підпільно-визвольної боротьби з
точки зору однієї людини, але й з точки зору жінки, що на рівні з
чоловіками виконувала поставлені перед нею завдання. Це доводить, що в
боротьбі за національну свободу брали участь всі, в незалежності від
статі чи віку.
Слухати аудіокнигу «Тисяча доріг» Марії Савчиної онлайн українською
мовою:
«Тисяча доріг»
Марія Савчин
Назва: Тисяча доріг
Автор: Марія Савчин
Рік: 2017
Жанри: Історична література | Історія | Історії з життя | Книги про
війну
Кількість сторінок: 542
ISBN: 9786177173655
Фрагмент
Оцінити:
5
4
3
2
1
(1 голос, в середньому: 5 з 5)
Поділитися:
facebook
twitter
telegram
viber
whatsapp
Про книгу «Тисяча доріг» Марії Савчин
Книга «Тисяча доріг» Марії Савчин – історія, яку важко порівняти з
будь-чим. Українське підпілля часів Другої світової війни вирізнялось
тим, що було добре налагодженим та ефективним в боротьбі проти тих, кого
повстанці називали окупантами. Ця книга – спогади авторки про роки її
служби в Закерзонні на теренах Польщі, Карпат та Поділлі, де вона разом
зі своїм чоловіком Василем Галасем, який мав прізвисько-позивний «Орлан»
серед побратимів, виконувала самі різні завдання.
Бути жінкою провідника ОУН на Волині і Поліссі – небезпечна справа, що
пов’язана з багатьма ризиками. Але Савчин була готовою піти на це, адже
повністю поділяла погляди чоловіка, що хотів боротись за волю свого
краю. Жінка брала на себе обов’язки зв’язкової, виконуючи і інші
завдання. Вона зустрічалась з повстаннями, обмінюючись з ними
інформацією та передаючи завдання від чоловіка, або ж виконувала
доручення «Орлана». На її плечах лежала велика відповідальність, адже
від її роботи залежало не лише її життя, але й життя побратимів.
Можна стверджувати, що спогади Савчин є унікальними, адже вони
дозволяють не лише поглянути на сторінки підпільно-визвольної боротьби з
точки зору однієї людини, але й з точки зору жінки, що на рівні з
чоловіками виконувала поставлені перед нею завдання. Це доводить, що в
боротьбі за національну свободу брали участь всі, в незалежності від
статі чи віку.
Слухати аудіокнигу «Тисяча доріг» Марії Савчиної онлайн українською
мовою:
Авторка
цієї мемуарної книжки — Марія Савчин («Марічка») — з 1944 по 1953 рр.
перебувала в підпіллі на Львівщині, в Закерзонні, Польщі, Карпатах, на
Поділлі, Волині та Поліссі. Будучи дружиною Василя Галаси («Орлана») —
заступника Провідника ОУН Закерзонського краю, а з 1948 р. Провідника
ОУН Волині й Полісся, — вона зустрічалася з багатьма повстанцями,
виконувала відповідальні доручення, не раз потрапляла в трагічні
ситуації, коли вирішувалася не тільки її доля, але й доля товаришів по
боротьбі.
Про бачене та пережите і розповідає на сторінках своєї книжки учасниця
підпільно-визвольної боротьби під час і після Другої світової війни
Марія Савчин.
Важливим елементом спогадів є те, що вони написані
жінкою й написані щиро. Авторка описала відверто навіть своє особисте, а також переживання своїх найближчих подруг. Увесь час вона жила
в постійній небезпеці, не раз переживала драматичні й трагічні ситуації,
коли рішалася не тільки її доля, але доля її найближчих друзів і
родини. Найбільшу трагедію М. Савчин пережила в Польщі, коли їй довелося
залишити в руках поліції свого сина, якого не могла врятувати. Авторка
подала багатогранний опис жінки в підпіллі, показала її радощі й турботи
в щоденному побуті, поставу в обличчі смертельної небезпеки. Розповідь
М. Савчин - це життєвий шлях цілого покоління, яке свідомо пішло на
службу рідному народові й, не зважаючи на труднощі та небезпеки, несло
цей хрест довгими роками, жертвуючи в безвихідній ситуації також своє
життя.
Книга "Тисяча доріг"увійшла в літопис УПА, том 28
“Одного дня пополудні почули домовлений знак тривоги. Згодом крізь продуху донісся зляканий голос господаря:
– Облава, вже шукають у сусіда. Загатіть продухи землею! Поводьтеся спокійно! – поспішно відповів Орлан.
Одна продуха виходила в комору, і ще
була змога її замаскувати. А поводитися спокійно в час, коли життя не
тільки наше, але й всієї родини висить на волосинці, бути свідком
плюндрування житла і перекопування долівок, спостерігати, як
розігрується велика драма, і знати, що з кожним штихом викопаної землі
наближається її фінал, – це завелика вимога. Щоб сповнити її, треба було
насамперед мати залізні нерви й не менше сили духу. Однак ми вірили, що
родина нас не підведе.
Незабаром зачули лайку господаревого
собаки. Їй відповів інший собака, що його привів із собою спецвідділ.
Щоб собака не пронюхав газу, ми вже раніш погасили нафтову лампу і
залучили до радіобатарей електричну жарівку.
Над бункером пронісся стукіт важких
солдатських чобіт, потім зачувся гуркіт і стукотіння біля продухи.
Господар устиг продуху замаскувати, ще й насунув на неї бочку з
капустою, й оце, мабуть, її відсували. Тоді донеслось всередину
штовхання ломом та звук копання долівки біля продухи. Зрушені ломом
грудки землі посипалися продухою в криївку. Миттю затикаємо продуху
зсередини, щоб наверху не зачули грюкоту. Ми свідомі того, що воно вже
нам не поможе, якщо оперативники зорієнтувались, що тут продуха, але
заткати треба, щоб не кинули всередину загазованої гранати, не затруїли
нас і не взяли живими.
Майже рівночасно з гуркотом біля
продухи донеслися сильні удари лому в комірці, де був вхід до бункера.
Від входу вів у кімнату доволі довгий коридор, і в ньому удари лому
тепер відбивались голосною луною. Звук ставав дедалі голосніший, аж
нараз з гуркотом посипались товсті груди землі із входу в коридор.
Ми зрозуміли, що прийшов кінець. Стали готуватись до смерти.
Орлан виклав на стіл всі важливі
документи, листи, інструкції, що їх треба було знищити, щоб не попали в
руки ворога. Також підлягали знищенню світлини, записки з різними
домовленнями та гроші. А записник із зашифрованими місцями і датами
весняних зустрічей треба було поки що залишити, бо зв’язки – це нерв
наших дій, його Орлан знищить уже останнім, перед самою смертю.
В криївці ставало обмаль кисню, і
неможливо було палити відложені на знищення матеріяли. Ми дерли їх на
малесенькі часточки, відтак зливали водою і змішували ногами з землею.
Гроші залишили на кінець, вже нам неважливо навіть, як і заберуть їх
собі. Тоді я взялася до своєї колекції світлин.
…Сирітоньки наші, прощайте. Серцем востаннє пригортаю вас. Хай Мати Божа ніколи не лишає вас без своєї опіки… Простіть нам.
…Тато сумно дивився на мене, і я,
враз зі світлиною, себе розривала на шматки. Мама… Де ти, завіяна
снігами в Сибіру? Чи відчуваєш, мамо, що прийшли мої останні хвилини? Ти
казала, що материнська молитва з дна моря вирятовує. Молись тепер,
мамо… Поблідлі, мовчки сповняли останній обов’язок. …А з душі все ще
гостро виривався німий крик: жити! Тоді, наче у відповідь, заговорив
Орлан:
– Ми були приготовані на такий
кінець, ми не перші. Нам доля й так призначила жити довше за багатьох
наших друзів, тож будьмо зрівноважені, наскільки воно можливо в нашій
ситуації.
На столі вже лежали три набиті пістолі.
– Застрелитись мені самій, чи, може, ти?.. – спитала Орлана, хоч знала, що питання зайве, і знала, яка буде відповідь.
– Як собі бажаєш, – відповів.
У моїй уяві до деталей виринула
картина після нашого загину. Вони геть забруднять наші тіла, як будуть
витягати з бункера. Покладуть нас на машини й повезуть до Луцька, ні,
певно, до Львова. Там, на подвір’ї ґебівського будинку, зіпруть наші
замерзлі тіла об мур і приводитимуть людей, щоб пізнавали, хто ми. А
може, й не будуть показувати, може, відразу зорієнтуються, хто загинув,
таж вони впізнають мене у Львові. Тут по селах будуть говорити про нашу
смерть. Шкода, що я не в рідних сторонах, там люди точно знали б, що
саме я загинула, а тут пройду безслідно… Катерина Дубового казала, що
перед смертю вдягне чисту білизну та вишиту блузку. В мене також є
вишита сорочка, подарована Нечаєм у Карпатах, але не маю охоти її
вдягати, вже буду так, як є.
…Через деякий час втихло наверху.
Опісля знов почувся рух, гупання кроків, і знову затихло. Певне,
зорієнтувались, що тут бункер і тепер тероризують родину, щоб розповіла,
хто в ньому сидить, як веде вхід усередину та всі інші деталі. Як
відкриють, може, й пошлють до нас насамперед когось з домашніх на перший
вогонь, вони ж знають, що будемо відстрілюватись, міркували ми.
Так пройшло зо дві години, ми вже й утомились чекати смерти та стали дивуватися, чому тиша триває аж так довго.
Потім зашаруділо нагорі, хтось відгортав землю з продухи в коморі.
Тепер ми взялись наводити лад у
криївці. Визбирували клаптики дрібненько порваних листів, …розставляли
все інше на свої місця. Вже котрийсь раз знову треба було психічно
переставитися від смерти до життя, до дальшої боротьби. Однак така
“екскурсія”, коли людині судилось переступити однією ногою оту межу, за
якою полягає вічність, опісля повернутись до життя, даремне не
проходить. Вона залишає осад глибокого суму на все життя, наче
потойбічний досвід, і кожночасно нагадує мені слова Христа з притчі:
Марто, Марто, журишся та клопочешся про благії речі…”
В рамках
місячника шкільних бібліотек та з метою
виховання в учнів цікавості до читання,
бережливого ставлення до книги для
учнів 1-Б класу ліцею "Лідер" було проведено екскурсію
до бібліотеки "Подорож до казкового
Читай-міста". Під час заняття говорили
про бібліотеку, переглянули відео про
створення книги, повторили правила
поводження з книгою.
5 жовтня для учнів 2-Б класу (класовод Мартинюк Олена Вікторівна) шкільна бібліотека провела посвячення в читачі та відкрила ще
одні двері в чудову і неосяжну країну Знань.Діти з нетерпінням чекали цього дійства,зраділи можливості відвідувати шкільну бібліотеку, читати нові книги, журнали. Посвята запам’яталася учням цікавими завданнями, пізнавальними презентаціями та піснями про книгу та бібліотеку. Усі бажаючі учні отримали "Формуляри читача". В подяку для поповнення читацького фонду діти подарували бібліотеці принесені з дому книги. Посвята в читачі стала для молодших школярів незабутнім першим кроком до самостійного читання, до нових зустрічей з цікавими книжками.
Організаторами акції виступили
Українська студентська спілка, яку тоді очолював Олесь Доній, та
Студентське братство Львова (голова — Маркіян Іващишин). Третім
співголовою акції, від студентства сходу України, був Олег Барков,
керівник УСС Дніпродзержинська. Комендантом наметового містечка обрали
студента IV курсу Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка
Тараса Корпала.
2 жовтня 1990 року в Києві, на Майдані,
який тоді мав назву Площа Жовтневої революції, з’явилися намети. Група
студентів, переважно з київських та львівських вишів, оголосила
голодування і висунула політичні вимоги:
– дострокове припинення повноваження
Верховної Ради України та призначення нових виборів на багатопартійній
основі восени 1991 року;
– відставка голови Ради Міністрів України Віталія Масола;
– прийняття закону про націоналізацію майна КПУ та ЛКСМУ;
– недопущення підписання нового Союзного договору;
– повернення в Україну солдатів, які
проходять строкову службу за межами держави, і забезпечення проходження
служби на території республіки юнакам подальших призовів.
Ідея такого громадянського спротиву
народилася ще на святкуванні п’ятсотої річниці Запорозької Січі влітку 1990
року, активно обговорювалася вона і у Львові. Голодування як форма
протесту була «запозичена» в болгарських студентів, які в 1989 році
оголосили голодування проти президента. Та й сама акція була на часі: у
1989 роках країнами Східної Європи прокотилися хвилі «оксамитових
революцій», а в березні 1990 року вперше у Верховну Раду пройшло 115
представників національно-демократичних сил, на чию підтримку
розраховували студенти.
Спочатку акція планувалася під стінами
Верховної Ради, але там їх зустріли посилені загони міліції. Тому інша
частина, яка опинилася на тодішній площі Жовтневої революції перед
монументом Леніну, прийняла рішення зайняти позиції й розгорнути
наметове містечко просто там. Все було зроблене за лічені хвилини, тож,
коли правоохоронці отримали сигнал, позиції були зайняті і хлопці стали в
кордон, щоб захистити їх. Міліція так і не наважилась розігнати
демонстрантів, а згодом Київська міська рада дала дозвіл на проведення
масових акцій в центрі міста.
Наметове містечко мало чітку
організацію. Крім самих голодувальників, які вдягнули білі пов’язки, тут
була організована група допомоги та охорона наметового містечка (такі
люди мали чорні пов’язки), окремо були намети для прес-групи та медиків.
Кожного дня голодувальники проходили медичне обстеження, студентам у
критичному стані рекомендували виходити з голодування. Але на їхнє місце
приходили нові. Загалом в акції взяли участь біля півтори сотні
студентів.
Голодування тривало 16 днів, які
кардинально змінили обличчя тодішньої, багато в чому ще радянської,
України. Центр столиці на два тижні став епіцентром політичних мітингів
та дискусій. До студентів приходили політики і вчорашні дисиденти,
частими гостями табору стали барди – лауреати першого фестивалю «Червона
рута» Едуард Драч, Марія Бурмака. До голодувальників приєдналася
народна артистка України Ніла Крюкова, приходила Ліна Костенко. Кілька
народних депутатів на підтримку студентів також оголосили голодування
просто в сесійній залі. Олесь Гончар після того, як комуністична частина
Верховної Ради відмовилася підтримати студентів, демонстративно поклав
свій партійний квиток.
Переломним стало 15 жовтня, коли в Києві
було оголошено загальний студентський страйк і студенти почали
захоплювати приміщення вишів, а на Майдані зібралося близько ста тисяч
робітників, студентів, простих людей. Того ж дня студенти прорвали
міліцейський кордон біля Верховної Ради та організували на площі перед
нею ще одне наметове містечко.
До Верховної Ради були запрошені лідери
акції. Позицію студентів з трибуни парламенту озвучив Олесь Доній. Після
численних дискусій 17 жовтня Верховна Рада 314 голосами «за» (лише 38
були «проти») прийняла рішення частково задовольнити вимоги студентів.
Віталія Масола відправили у відставку, інші вимоги пообіцяли виконати по
змозі.
На жаль, головне питання – про розпуск
Верховної Ради – так і не було втілене в життя. Хоча навіть Леонід
Кравчук, тодішній голова Верховної Ради, пізніше зізнавався, що, якби
восени 1991 року відбулися перевибори, Україна пішла б зовсім іншим
шляхом.За матеріалами Українського інституту національної пам'яті
День захисників і захисниць України – державне свято, яке до цього
року відзначали 14 жовтня. Створене, щоб вшанувати пам'ять захисників
нашої держави та подякувати тим, хто сьогодні боронить її від ворога.
Після здобуття незалежності захисників Батьківщини за радянським
звичаєм вшановували 23 лютого. Вперше День захисників в Україні почали
відзначати у 2014 році за указом президента Петра Порошенка. Його
святкують щорічно разом із церковним святом Покрови Пресвятої
Богородиці, яку дуже шанували запорізькі козаки.
1 жовтня Україна вперше відзначить у нову дату День своїх захисників і захисниць. І цієї неділі вперше,вся Україна на хвилину зупиниться, щоб мовчанням вшанувати подвиг наших людей, які загинули, захищаючи нашу державу. Це станеться о 9 ранку.
Так,
1 жовтня вся Україна на хвилину зупиниться, щоб мовчанням вшанувати
подвиг наших людей, які загинули, захищаючи нашу державу. Це станеться о
9 ранку. https://24tv.ua/den-zahisnikiv-zahisnits-ukrayini-1-zhovtnya-vse-hvilinu-zupinitsya_n2400287
1
жовтня Україна вперше відзначить у нову дату День своїх захисників і
захисниць. І цієї неділі вперше вся наша держава на хвилину зупиниться. https://24tv.ua/den-zahisnikiv-zahisnits-ukrayini-1-zhovtnya-vse-hvilinu-zupinitsya_n2400287
1
жовтня Україна вперше відзначить у нову дату День своїх захисників і
захисниць. І цієї неділі вперше вся наша держава на хвилину зупиниться. https://24tv.ua/den-zahisnikiv-zahisnits-ukrayini-1-zhovtnya-vse-hvilinu-zupinitsya_n2400287
1
жовтня Україна вперше відзначить у нову дату День своїх захисників і
захисниць. І цієї неділі вперше вся наша держава на хвилину зупиниться.
День Українського козацтва – свято України, що відзначається щорічно 1
жовтня в день Покрови Пресвятої Богородиці згідно з Указом Президента
України від 1999 року.
У XVI-XVII ст. в ході боротьби з іноземними завойовниками українська
народність істотно консолідувалася. Найважливішу роль зіграло при цьому
виникнення особливих військових формувань – козацтва (XV століття), яке
створило державу (XVI століття) зі своєрідним республіканським ладом –
Запорізьку Січ, яка стала політичним оплотом українців.
Покрова Пресвятої Богородиці – велике християнське і народне свято,
пов'язане з переказами про чудесне явлення Діви Марії жителям
Константинополя. З цього року, у зв'язку з переходом Православної церкви
України на новоюліанський календар, Покрову відзначають 1 жовтня.
Відзначення свята Покрови має дуже глибоку історію в Україні. Хоча
свято було впроваджене ще з часів хрещення Русі, особливе шанування
Покрови Богородиці починається з 12 століття.
Покрова Пресвятої Богородиці була одним з найголовніших свят
запорозьких козаків, котрі будували багато однойменних храмів та
шанували особливо ікони Покрови. Деякі Покровські храми, переважно 18
століття, вціліли до нашого часу. Перлиною української архітектури
можуть вважатися Покровський собор Харкова, зведений у 1689 р., у стилі
мішаного козацько-московського бароко, та київська трибанна церква
Покрови на Подолі, що зведена у 1766 році видатним
Григоровичем-Барським.
Бабин Яр – місце
пам’яті та некрополь близько 100 тисяч цивільних громадян і
військовополонених, розстріляних нацистами у 1941–1943 роках. Серед них –
євреї і роми, червоноармійці, комуністи, підпільники Організації
українських націоналістів, в’язні Сирецького концтабору, «саботажники»,
порушники комендантської години та навіть пацієнти психіатричної лікарні
імені Павлова.
Масовий розстріл
євреїв у Бабиному Яру 29–30 вересня 1941 року став символом «Голокосту
від куль» і нацистської політики масового знищення людей.
Розстріли в урочищі
розпочалися відразу після вступу нацистів та їхніх союзників до Києва у
вересні 1941 року і відбувалися чи не щоденно до завершення окупації
міста.
Найтрагічнішими стали 29–30
вересня, коли вбили майже 34 тисячі євреїв – мешканців Києва. В
німецьких донесеннях цю операцію назвали «гросакцією» («велика акція»,
від нім. Großaktion). Формальним приводом для неї стала радянська
диверсія зі знищення Хрещатика 24 вересня.
Нацистська операція в Бабиному
Яру 29–30 вересня стала однією з наймасштабніших каральних акцій Другої
світової війни. Більшість населених пунктів України мають свої більші
чи менші «бабині яри» – місця нацистських розстрілів євреїв та інших
жертв.
Виконавцем розстрілів кінця
вересня – початку жовтня 1941 року в Бабиному Яру була зондеркоманда 4а
під орудою штандартенфюрера СС Пауля Блобеля. Цей нацистський підрозділ
здійснив також масові вбивства євреїв у Львові, Рівному, Луцьку,
Новограді-Волинському, Житомирі, Білій Церкві та інших містах.
Голокост – важка
незагоєна рана в історії України в Другій світовій війні. Жертвами
злочину стали близько півтора мільйона українських євреїв. Нацисти
знищили їх як соціокультурну й етнорелігійну спільноту.
Тривалий час радянська влада намагалася замовчати трагедію у Бабиному
Яру, і лише після велелюдного стихійного мітингу з нагоди 25 роковин
трагедії 29 вересня 1966 року за участю відомих дисидентів Івана Дзюби
та Віктора Некрасова, про неї почали говорити на державному рівні.
Пізніше було встановлено перший пам'ятник жертвам. Історики пов'язують
таку поведінку із намаганням приховати усю правду про трагедію.
Перелік матеріалів Українського інституту національної пам’яті щодо
збереження пам’яті про Бабин Яр
Важливим тематичним інформаційним ресурсом інституту та Громадського комітету «Бабин Яр» є веб-сторінка «Бабин Яр: людина, влада, історія». Ресурс містить архівні документи, кінохроніку, наукові статті, присвячені історії Бабиного Яру від кінця XVIII до початку ХХІ століття. Матеріали інтерактивної виставки «Бабин Яр: пам’ять на тлі історії». Виставка має українську та англійську версії, супроводжується відеоекскурсією українською. Крім того, вчителям буде корисно ознайомитися з інтерактивною версією збірника навчально-методичних розробок-занять на основі віртуальної виставки «Бабин Яр: пам’ять на тлі історії» та документального фільму «Бабин Яр у пошуках пам’яті». Ресурс розроблено Українським центром вивчення історії Голокосту та інститутом.
Допоміжну роль можуть відіграти матеріали виставки «Українська Друга світова», зокрема, її стенди «Голокост. Бабин Яр та «остаточне розв’язання єврейського питання» та «Українці – Праведники Народів Світу».
