Інститут книги спільно з Міносвіти і БараБука запустили проєкт на підтримку
читання для дітей ЖивіПисьменники,
спрямований на інтерактивне залучення
учнів у процесс вивчення СУЧАСНОЇ
української літератури.
Для
учнів і вчителів початкової школи,
бібліотекарів і батьків експерти
з дитячого читання створили серію
матеріалів для роботи з сучасною
українською дитячою літературою. Їх
можна використати у навчальному процесі
та у позакласній роботі і розробити
чудові інтегровані уроки. Мова
йде про відеоролики з
українськими дитячими письменниками,
які входять у оновлену шкільну програму,
методички та презентації з розробками
елементів уроку.
На Youtube-каналі
Інституту книги вже вийшли перші
відео акції ''Живі письменники''. Щосереди
там з’являтиметься нове відео. Загалом
у першому сезоні учні початкової школи
зможуть познайомитись із 10 письменниками:
Галина Ткачук, Володимир Рутківський,
Мар’яна Савка, Сашко Дерманський, Леся
Воронина, Іван Андрусяк, Галина Малик,
Григорій Фалькович, Таня Стус, Галина
Вдовиченко.
Перше відео з письменницею Галиною
Ткачук дивіться нижче. До відео надається
опорна презентація з ідеями, як інтегрувати
англійську, дизайн і технології,
українську мову і літературу тощо і
опанувати при цьому важливі навички,
наприклад, пошук і обробку інформації.
Допоміжні матеріали для інтегрованих
уроків на базі відео завантажуйте тут.
Днями у всій Україні і в світі відбуваються урочисті заходи та церемонії з нагоди 206-ї річниці від дня народження класика української поезії Тараса Григоровича Шевченка.
У шкільній бібліотеці для виставки
підібрано літературу, що розкриває творчий та життєвий шлях Тараса
Григоровича, його спадок як письменника, художника, мислителя і борця за
волю України, а також сценарії виховних заходів, присвячених цій
визначній особистості, що стала національним символом українства.
Книжкова виставка
призначена допомогти користувачам бібліотеки глибше усвідомити суспільну
й художню цінність Шевченкового слова, поглибити знання про його
коротку, трагічну, але в той же час і величну долю та стати
інформаційним приводом для зміцнення рівня національної самосвідомості.Під час шкільної лінійки увазі учнів було запропоновано відвідати бібліотеку задля ознайомлення з творчою спадщиною спадщиною Тараса Григоровича Шевченка , як митця слова та пензля.
Відзначення річниці Т.Г.Шевченка – значний привід для звернення до його постаті та творчого надбання, для пошуку нових історичних джерел, в яких знайшли своє відображення його життєвий шлях та оцінки його діяльності. Вшановуючи пам’ять одного з найвидатніших синів України, пропонуємо відвідати блог бібліотеки та ознайомитися з інформацією
Творіння великого генія українського народу Тараса Григоровича
Шевченка належать до скарбів світового значення. Усе життя і творчість геніального Кобзаря присвячені українському
народу. Він пробудив нашу націю зі сну рабства, закликав до боротьби за
волю. Тарас Григорович мріяв про ті часи, коли його країна буде
незалежною суверенною державою, коли в Україні шануватимуть мову,
культуру та історію нашого народу, а люди будуть щасливими. І закликав
до цього співвітчизників.Тарас Шевченко – наша
душа, наша мудрість.
Долучившись до творчості Кобзаря своїми дзвінкими дитячими
голосами учні Новоархангельського НВК читали його
поетичні рядки.
Дітям була представлена і книжкова виставка „Поет, пророк, мессія”,
на якій презентовані твори поета і література про його життя і
творчість.
З великою увагою слухали присутні і про актуальність поезії Шевченка, і про його мистецьку спадщину.Емоційного забарвлення надало заходу прослуховування творів Шевченка в
музичному обрамленні.
Цей документальний фільм про нашого геніальногоКобзаря один з найцікавіших архівів Першого Національного телеканалу!
Тарас
Шевченко прожив 47 років: з них пробув
24 роки в кріпацтві, 10 – на засланні, а
решту – під наглядом жандармів. Загалом
на Батьківщині він був нечастим гостем…
Але де б він не перебував – він завжди
залишався сином своєї землі, пам’ятав
її і сумував за нею, як за матір’ю. Саме
тому Україна стала у творчості Шевченка
головним образом, овіяним любов’ю і
тугою. Саме такою, далекою та недоступною,
постає образ України у вірші “Думи мої
думи…”.
“Думи мої думи…”
Думи
мої, думи мої, Лихо мені з вами! Нащо
стали на папері Сумними рядами?.. Чом
вас вітер не розвіяв В степу, як
пилину? Чом вас лихо не приспало, Як
свою дитину?… За карії оченята, За
чорнії брови Серце рвалося,
сміялось, Виливало мову, Виливало,
як уміло, За темнії ночі, За вишневий
сад зелений, За ласки дівочі…
За
степи та за могили, Що на Україні, Серце
мліло, не хотіло Співать на чужині… Не
хотілось в снігу, в лісі, Козацьку
громаду З булавами, з бунчугами Збирать
на пораду. Нехай душі козацькії В
Украйні витають – Там широко, там
весело Од краю до краю… Як та воля,
що минулась, Дніпр широкий – море, Степ
і степ, ревуть пороги, І могили – гори,
– Там родилась, гарцювала Козацькая
воля; Там шляхтою, татарами Засідала
поле, Засівала трупом поле, Поки не
остило… (фрагмент)
«Думи мої, думи мої». I всесвітня капела бандуристів
І мертвим, і живим,
і ненарожденним землякам моїм в Украйні
і не в Украйні моє дружнєє посланіє
Послання “І мертвим і
живим…” є одним із найвизначніших
творів Шевченка. Його можна сприймати
як мудрий заповіт великої людини. У
посланні Великий пророк віщує жахливі
братовбивчі війни, коли народ не схоче
більше терпіти лицемірство, а також
картає українців за байдужість до
власної історії, за порожні розмови та
діяльність “псевдопатріотів”.
І смеркає, і світає, День
божий минає, І знову люд потомлений, І
все спочиває. Тілько я, мов окаянний, І
день і ніч плачу На розпуттях велелюдних,
І смеркає, і світає, День
божий минає, І знову люд потомлений, І
все спочиває. Тілько я, мов окаянний, І
день і ніч плачу На розпуттях
велелюдних, І ніхто не бачить, І не
бачить, і не знає – Оглухли, не
чують; Кайданами міняються, Правдою
торгують. І Господа зневажають, Людей
запрягають В тяжкі ярма. Орють
лихо, Лихом засівають, А що вродить?
побачите, Які будуть жни́ва! Схаменіться,
недолюди, Діти юродиві! Подивіться
на рай тихий, На свою країну, Полюбіте
щирим серцем Велику руїну, Розкуйтеся,
братайтеся, У чужому краю Не шукайте,
не питайте Того, що немає І на небі,
а не тілько На чужому полі. В
своїй хаті своя й правда, І сила, і
воля. Нема на світі України, Немає
другого Дніпра, А ви претеся
на чужину
Шукати доброго
добра, Добра святого. Волі! волі! Братерства
братнього! Найшли, Несли, несли з чужого
поля І в Україну принесли Великих
слов велику силу, Та й більш нічого.
Кричите, Що Бог создав вас не на те, Щоб
ви неправді поклонились!.. І хилитесь,
як і хилились! І знову шкуру дерете
З братів
незрящих, гречкосіїв, І сонця-правди
дозрівать В німецькі землі, не
чужії, Претеся знову!.. Якби взять І
всю мізерію з собою, Дідами крадене
добро, Тойді оставсь би сиротою З
святими горами Дніпро! (фрагмент)
Заповіт
Жоден вірш українською
мовою не здобув такого широкого визнання
серед у світі, як Шевченків “Заповіт”.
Твір пройнятий прагненням бачити
прекрасну людину на прекрасній землі.
Поет вірить у те, що Україна стане
незалежною, люди прозріють, а брехню
буде знищено. І ми повинні виправдати
його сподівання, здолати всі труднощі
на шляху нашої країни до щасливого
майбутнього. Хай його “Заповіт” стане
нашим дороговказом.
Як умру, то поховайте Мене
на могилі, Серед степу широкого, На
Вкраїні милій, Щоб лани широкополі, І
Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як
реве ревучий. Як понесе з України
У синєє
море Кров ворожу… отойді я І лани,
і гори — Все покину і полину До самого
бога Молитися… а до того Я не знаю
бога. Поховайте та вставайте, Кайдани
порвіте І вражою злою кров’ю Волю
окропіте. І мене в сем’ї великій, В
сем’ї вольній, новій, Не забудьте
пом’янути Незлим тихим словом.
Заповіт Шевченка- слухайте аудіо.Читає: Богдан Ступка
Поезії Шевченка
про кохання
Кохання – це щастя,
доводить поет, а його відсутність –
велике горе. Зрада – це те, що перетворює
кохання з раю на пекло. Першим коханням
молодого Шевченка була Оксана, його
ровесниця. Родичі та знайомі закоханих
були впевнені, що молоді одружаться,
щойно досягнуть відповідного віку. Але
надії були марними — Тарас у валці свого
пана Павла Енгельгардта мусив поїхати
до Вільна. Розлука була несподівана й
довга.
Усе своє життя Шевченко
згадував ту дівчину, яку колись кохав
і присвятив їй вірш.
Ми вкупочці колись
росли
Ми вкупочці колись
росли, Маленькими собі любились. А
матері на нас дивились Та говорили,
що колись Одружимо їх. Не вгадали. Старі
зараннє повмирали, А ми малими
розійшлись Та вже й не сходились
ніколи. Мене по волі і неволі Носило
всюди. Принесло На старість ледве і
додому…
Хрести дубові
посхилялись, Слова дощем
позамивались… /204/ І не дощем, і не
слова Гладесенько Сатурн стирає… Нехай
з святими спочивають Мої старії… –
Чи жива Ота Оксаночка? – питаю У
брата тихо я. – Яка? – Ота маленька,
кучерява, Що з нами гралася колись. Чого
ж ти, брате, зажуривсь? – Я не журюсь.
Помандрувала Ота Оксаночка в поход За
москалями та й пропала. Вернулась,
правда, через год, Та що з того. З
байстрям вернулась, Острижена. Було,
вночі Сидить під тином, мов зозуля, Та
кукає, або кричить,
Або тихесенько
співає Та ніби коси розплітає. А
потім знов кудись пішла, Ніхто не знає,
де поділась, Занапастилась, одуріла, А
що за дівчина була…
(фрагмент)
1843 року Шевченко поїхав
в Україну й зустрів там Ганну Закревську.
Г.З.
Немає гірше, як в
неволі Про волю згадувать. А я Про
тебе, воленько моя, Оце нагадую.
Ніколи Ти не здавалася мені Такою
гарно-молодою І прехорошою такою Так,
як тепер на чужині, Та ще й в неволі.
Доле! Доле! Моя ти співаная воле! Хоч
глянь на мене з-за Дніпра, Хоч усміхнися
з-за …. І ти, моя єдиная, Встаєш із-за
моря, З-за туману, слухняная Рожевая
зоре! І ти, моя єдиная, Ведеш за
собою Літа мої молодії, І передо
мною Ніби море заступають Широкії
села З вишневими садочками І люде
веселі….(фрагмент)
Знайомлячись із ранньою
творчістю Кобзаря, не можна не захоплюватися
його баладами. “Причинна”, “Тополя”,
“Утоплена” – всі вони розповідають
про незвичайних людей, здатних віддано
та ніжно любити або ненавидіти.
Щирі співчуття викликає
героїня “Причинної”, гнівний суд –
персонаж з “Утопленої”, що через
заздрощі утопила рідну дочку. Зворушливою,
є балада “Тополя”, у якій головна
героїня гине, оскільки не може бути без
коханого, який “пішов та й загинув”. У
баладі ця смерть подана як перетворення
на тополю.
Тополя
Полюбила
чорнобрива Козака дівчина. Полюбила
– не спинила: Пішов – та й загинув…
Якби знала,
що покине – Було б не любила; Якби
знала, що загине — Було б не пустила; Якби
знала – не ходила б Пізно за водою, Не
стояла б до півночі З милим під вербою…
Минув і рік, минув
другий – Козака немає; Сохне вона,
як квіточка; Мати не питає: “Чого
в’янеш, моя доню?” Стара не спитала, За
сивого, багатого Тихенько єднала. “Іди,
доню, – каже мати, – Не вік дівувати! Він
багатий, одинокий – Будеш панувати”. “Не
хочу я панувати, Не піду я, мамо! Рушниками,
що придбала, Спусти мене в яму. Нехай
попи заспівають, А дружки заплачуть, Легше,
мамо, в труні лежать, Ніж його
побачить”… Отак тая чорнобрива Плакала,
співала… І на диво серед поля Тополею
стала. По діброві вітер виє, Гуляє
по полю, Край дороги гне тополя До
самого долу… (фрагмент)
Вірші Шевченка
про маму та сім’ю
Шевченко через всю свою
творчість проніс повагу до жінки, і
особливо – до жінки-матері, яка всю себе
віддає своїй дитині. Таке ставлення до
жінки здавна притаманне українському
народові, але поет йде далі – він уславлює
материнську любов знедолених жінок,
покриток, від яких відвернулися люди.
Вперше ця тема зазвучала
у поемі “Катерина”. Автор не виправдовує
позашлюбні стосунки Катерини з офіцером,
але й не проклинає, не звинувачує її.
Люди часто несправедливо карають дітей,
за гріхи батьків, і саме цього боялася
Катерина. Вона загинула, лишивши свою
дитину напризволяще, не витримало її
серце того, що батько відцурався від
рідного сина. Своєрідним продовженням
теми, розпочатої в “Катерині”, є поема
“Наймичка”.
Катерина
Кохайтеся, чорнобриві, Та
не з москалями, Бо москалі – чужі
люде, Роблять лихо з вами… Не слухала
Катерина Ні батька, ні неньки, Полюбила
москалика, Як знало серденько. Полюбила
молодого, В садочок ходила, Поки
себе, свою долю Там занапастила… Сидить
батько кінець стола, На руки схилився; Не
дивиться на світ божий: Тяжко
зажурився. Коло його стара мати Сидить
на ослоні, За сльозами ледве-ледве Вимовляє
доні: “Що весілля, доню моя? А де ж
твоя пара? Де світилки з друженьками, Старости,
бояре? В Московщині, доню моя! Іди ж
їх шукати, Та не кажи добрим людям, Що
є в тебе мати. Проклятий час-годинонька, Що
ти народилась! Якби знала, до схід
сонця Була б утопила…(фрагмент)
У нашім раї на землі
У нашім раї на
землі Нічого кращого немає, Як тая
мати молодая З своїм дитяточком
малим. Буває, іноді дивлюся, Дивуюсь
дивом, і печаль Охватить душу; стане
жаль Мені її, і зажурюся, І перед нею
помолюся, Мов перед образом святим Тієї
Матері святої, Що в мир наш Бога
принесла… Тепер їй любо, любо жити. Вона
серед ночі встає, І стереже добро
своє, І дожидає того світу, Щоб знов
на його надивитись, Наговоритись. –
Це моє! Моє! – І дивиться на його, І
молиться за його Богу, І йде на улицю
гулять Гордіше самої цариці. Щоб
людям, бачте, показать Своє добро. –
А подивіться! Моє найкраще над
всіми! (фрагмент)
І досі сниться: під
горою
І досі сниться: під
горою Меж вербами та над водою Біленька
хаточка. Сидить Неначе й досі сивий
дід Коло хатиночки і бавить Хорошеє
та кучеряве Своє маленькеє внуча. І
досі сниться, вийшла з хати Веселая,
сміючись, мати, Цілує діда і дитя Аж
тричі весело цілує, Прийма на руки, і
годує, І спать несе. А дід сидить І
усміхається, і стиха Промовить нишком:
– Де ж те лихо? Печалі тії, вороги? І
нищечком старий читає, Перехрестившись,
Отче наш. Крізь верби сонечко сіяє І
тихо гасне. День погас І все почило.
Сивий в хату Й собі пішов опочивати.
Сон
Нa панщині пшеницю
жала;
Втомилася;
не спочивать Пішла в снопи, –
пошкандибала Івана сина годувать. Воно
сповитеє кричало У холодочку за
снопом; Росповила, нагодувала, Попестила,
і ніби сном, Над сином сидя, задрімала. І
сниться їй: той син Іван І уродливий,
і багатий, Уже засватаний, жонатий, На
вольній бачиться, – бо й сам Уже не
панський, а на волі; І на своїм
веселім полі Удвох собі пшеницю
жнуть, А діточки обід несуть… І
усміхнулася, небога. Прокинулась –
нема нічого!.. На Йвася глянула;
взяла Його, гарненько сповила, І копу
дожинать пішла, Поки не чути ланового.
Тарас Шевченко. Сон (У всякого своя доля) (Аудіокнига)Читає: Анатолій Паламаренко
Твори
Тараса Шевченка про природу
З натхненням та любов’ю
ТГШ оспівує красу рідного краю. У поезіях
“Садок вишневий коло хати” та “За
сонцем хмаронька пливе” перед нами
постають картини мирного життя: мальовничі
українські хати, зелені сади, веселі
співи дівчат, селяни, що повертаються
з поля. Гармонія людини та природи була
провідним мотивом у поезіях Тараса
Шевченка.
Садок вишневий коло
хати
Садок
вишневий коло хати, Хрущі над вишнями
гудуть, Плугатарі з плугами йдуть, Співають
ідучи дівчата, А матері вечерять
ждуть. Сім’я вечеря коло хати, Вечірня
зіронька встає. Дочка вечерять подає, А
мати хоче научати, Так соловейко не
дає. Поклала мати коло хати Маленьких
діточок своїх; Сама заснула коло їх.
Затихло
все, тілько дівчата Та соловейко не
затих.
Зоре моя вечірняя
Зоре моя
вечірняя, Зійди над горою, Поговорим
тихесенько В неволі з тобою. Розкажи,
як за горою
Сонечко
сідає, Як у Дніпра веселочка Воду
позичає. Як широка сокорина Віти
розпустила… А над самою водою Верба
похилилась; Аж по воді розіслала Зеленії
віти, А на вітах гойдаються Нехрещені
діти.
За сонцем хмаронька
пливе
За сонцем хмаронька
пливе, Червоні поли розстилає І сонце
спатоньки зове У синє море: покриває Рожевою
пеленою, Мов мати дитину. Очам любо.
Годиночку, Малую годину Ніби серце
одпочине, З Богом заговорить… А
туман, неначе ворог, Закриває море І
хмароньку рожевую, І тьму за
собою Розстилає туман сивий, І тьмою
німою Оповиє тобі душу, Й не знаєш,
де дітись, І ждеш його, того світу, Мов
матері діти.
Як не любити
Як не любити зими
сніжно-синьої На Україні моїй, Саду
старого в пухнастому інеї, Сивих,
веселих завій?
Як не любити весни
многошумної Меду пахучих суцвіть, Як
не любити роботи розумної, Праці, що
дух веселить?
Як не любити утоми
цілющої Після гарячої гри, Поклику
птаха над темною пущею, Рідних пісень
з-за гори?
Як не любити любов’ю
наснажених, Мудрістю сповнених
книг, Троп невідомих, дерзань ще не
зважених І небосхилів нових?
Як не любити людини,
що з атому Креше добра блискавки, Як
не любить по змаганні завзятому Дружнього
стиску руки?
Як не любити пори,
коли ночами В щасті тремтить соловей, Як
не любить під бровами дівочими Синього
сяйва очей?
Автобіографічні
вірші
Багато поезій
присвятив Шевченко долі дітей – сиріт,
адже й сам залишився дуже рано сиротою
і тому знав, як це важко – жити без
батьків, без будь – якої підтримки серед
людей. Читаючи рядки таких творів, як
“І золотої й дорогої…”, “Думка”, “На
Великдень на соломі”, розумієш, яка
тяжка доля у дітей, які залишилися на
світі самотніми.
Обділені батьківською
любов’ю та ласкою, сироти змушені
покластися на людську доброту та
милосердя. Вони ходять у лахмітті,
найчастіше босоніж, бо не мають взуття,
і перебиваються шматком хліба. Щоб якось
прожити, не померти з голоду, діти змушені
йти у найми, важко працювати, а відтак
– бути повністю залежними від панів.
Сюжети віршів “Мені
тринадцятий минало” та “Якби ви знали,
паничі…” списані з його власного життя.
За емоційним сприйняттям та атмосферою,
ці два вірші кардинально різняться між
собою.
Мені тринадцятий
минало
Мені тринадцятий
минало. Я пас ягнята за селом. Чи то
так сонечко сіяло, Чи так мені чого
було? Мені так любо, любо стало, Неначе
в Бога…… Уже прокликали до паю, А я
собі у бур’яні Молюся Богу… І не
знаю, Чого маленькому мені Тойді так
приязно молилось, Чого так весело
було. Господнє небо, і село, Ягня,
здається, веселилось! І сонце гріло,
не пекло! Та недовго сонце гріло, Недовго
молилось… Запекло, почервоніло І
рай запалило. (фрагмент)
Тарас Шевченко.Мені тринадцятий
минало.(Аудіокнига)
Минають дні, минають
ночі
Минають дні, минають
ночі, Минає літо, шелестить Пожовкле
листя, гаснуть очі, Заснули думи, серце
спить, І все заснуло, і не знаю, Чи я
живу, чи доживаю, Чи так по світу
волочусь, Бо вже не плачу й не
сміюсь… Доле, де ти! Доле, де ти? Нема
ніякої, Коли доброї жаль, Боже, То
дай злої, злої! Не дай спати ходячому, Серцем
замирати І гнилою колодою По світу
валятись. А дай жити, серцем жити І
людей любити, А коли ні… то проклинать І
світ запалити! Страшно впасти у
кайдани, Умирать в неволі, А ще гірше
– спати, спати І спати на волі, І
заснути навік-віки, І сліду не
кинуть Ніякого, однаково, Чи жив, чи
загинув! Доле, де ти, доле, де ти? Нема
ніякої! Коли доброї жаль, Боже, То
дай злої! злої!
І золотої й дорогої…
І
золотої й дорогої Мені, щоб знали ни,
ве жаль Моєї долі молодої: А іноді
така печаль Оступить душу, аж заплачу. А
ще до того, як побачу Малого хлопчика
в селі. Мов одірвалось од
гіллі, Одно-однісіньке під тином Сидить
собі в старій ряднині. Мені здається,
що се я, Що це ж та молодість моя.
Мені
здається, що ніколи Воно не бачитиме
волі, Святої воленьки. Що так Даремне,
марне пролетять Його найкращії літа,
Що він не
знатиме, де дітись На сім широкім
вольнім світі, І піде в найми, і
колись, Щоб він не плакав, не журивсь, Щоб
він де-небудь прихиливсь, То оддадуть
у москалі.
Думка
Тече вода в синє
море, Та не витікає; Шука козак свою
долю, А долі немає. Пішов козак світ
за очі; Грає синє море, Грає серце
козацькеє, А думка говорить: “Куди
ти йдеш, не спитавшись? На кого
покинув Батька, неньку старенькую, Молоду
дівчину? На чужині не ті люде, – Тяжко
з ними жити! Ні з ким буде поплакати, Ні
поговорити”. Сидить козак на тім боці,
– Грає синє море. Думав, доля
зустрінеться, – Спіткалося горе. А
журавлі летять собі Додому ключами. Плаче
козак – шляхи биті Заросли тернами.
На Великдень на
соломі
На
Великдень на соломі Против сонця
діти Грались собі крашанками Та й
стали хвалитись Обновами. Тому к
святкам З лиштвою пошили Сорочечку.
А тій стьожку, Тій стрічку купили. Кому
шапочку смушеву,
Чобітки
шкапові, Кому свитку. Одна тілько Сидить
без обнови Сиріточка, рученята Сховавши
в рукава. – Мені мати куповала. –
Мені батько справив. – А мені хрещена
мати Лиштву вишивала. – А я в попа
обідала. – Сирітка сказала.
Якби ви знали,
паничі…
Якби ви знали, паничі, Де
люде плачуть живучи, То ви б елегій не
творили Та марне Бога б не хвалили, На
наші сльози сміючись. За що, не знаю,
називають Хатину в гаї тихим раєм. Я
в хаті мучився колись, Мої там сльози
пролились, Найперші сльози; я не
знаю, Чи єсть у Бога люте зло! Що б у
тій хаті не жило? А хату раєм називають! Не
називаю її раєм, Тії хатиночки у гаї Над
чистим ставом край села. Мене там мати
повила І, повиваючи, співала, Свою
нудьгу переливала В свою дитину… В
тім гаю, У тій хатині, у раю, Я бачив
пекло… Там неволя, Робота тяжкая,
ніколи І помолитись не дають…
А сестри! сестри!
Горе вам, Мої голубки молодії, Для
кого в світі живете? Ви в наймах виросли
чужії, У наймах коси побіліють,
У наймах, сестри,
й умрете!… (фрагмент)Тарас
Шевченко
Уже більш як два століття
немає з нами великого Шевченка, Кобзаря
та Пророка, але кожен рік ніби наближає
його до нас. Його творчість, в контексті
останніх подій, не дає нам змоги
засумніватись у правдивості його
пророцтв. Більш свідомо вчитуємося у
рядки “Кобзаря” і переконуємося, що
всі вони звернені до нас, українців
двадцять першого століття.
Частіше звертаймося
до “Кобзаря”, шукаючи в ньому відповіді
на такі болючі питання сьогодення, адже
недарма закликав поет: “І чужому
научайтесь, й свого не цурайтесь”!
Леся Українка (справжнє ім'я Лариса Петрівна Косач-Квітка) народилася
13 лютого (25 лютого) 1871 року в м. Новоград-Волинський (тепер
Житомирська область). Померла 19 липня (1 серпня) 1913 року в селищі
Сурамі (Грузія). Видатна українська поетеса, письменниця, перекладачка,
діяч культури.
1. Завдяки її творчості українська література зайняла одну з найвищих позицій у світовій культурі, а про українців і Україну заговорили у всьому світі, захоплюючись разючими картинами життя «цього великого, самобутнього, гостинного і разом з тим сміливого, відважного народу, нескореного тими бідами, які довелося пережити українцям за свою довгу і славну історію».
2. Леся Українка різко розсунула традиційні жанри української літератури. З-під її пера вийшли блискучі твори епічного характеру, приголомшливі драматичні творіння, яскраві прозові роботи, в тому числі публіцистика. І це крім поезії.
У 19-річному віці вона самостійно склала для своїх сестер підручник «Стародавня історія східних народів» українською мовою. Також вона багато перекладала на українську мову М. Гоголя, А. Міцкевича, Г. Гейне, В. Гюго, Гомера та ін.
Нові образи, які привносилися в українську літературу письменницею, «приходили» з різних джерел, що також було вельми незвичайним і дозволило значно розширити кордони сучасної Українці літератури. Так, феноменально ерудована дівчина, яка знала безліч мов досконало, легко і абсолютно природним чином «поселяла» в Україні сюжети з Давнього Єгипту («В дому роботи — в країні неволі»), староєврейської історії («У полоні», «На руїнах»), періоду раннього християнства («Руфін і Прісцілла», «Адвокат Мартіан»), європейського Середньовіччя («Роберт Брюс», «Стара казка») та ін.
І це настільки було гармонійно, що читачами сприймалася як щось своє, рідне, споконвічно знайоме, особливо коли романтичні герої творів Лесі Українки, як уособлення мужності і сили українського народу, боролися без компромісів з вульгарністю тиранії і деспотизмом можновладців. Так, за жанровими законами романтизму, герої в багатьох випадках гинули, але це у письменниці було пов'язано і з власною концепцією необхідності жертв заради загальної та повної перемоги.
Одна з кращих драм Лесі Українки «Одержима» була присвячена коханому, білорусу Сергію Мержинському, і була написана у його смертного одра в Мінську у 1901 році.
3. Основна тема творчості Лесі Українки - це національно-визвольна боротьба українського народу, впевненість у перемозі в цій боротьбі. При тому в цій темі вона виступила новатором, впроваджуючи, крім інноваційних стилістичних і жанрових прийомів, нові образи борців за волю, незалежність, свободу України. Усе це чітко проявилося в ранніх творах (поема «Самсон», поетичний цикл «Сльози-перли», «Невільницькі пісні»), а найвищого піку майстерності досягло в таких шедеврах, як «Триптих» і «Оргії».
4. Основними джерелами творчості Лесі Українки стали її власні переживання. Завдяки їм в українській поезії з'явилися надзвичайно прекрасні по глибині ліричності, душевного драматизму і психологізму твору - від раннього циклу «Зоряне небо» до «Весна в Єгипті» і «З подорожньої книжки» (1910-1911 р.).
5. Крім романтизму, Леся Українка створила чимало шедеврів в інших літературних напрямках. Так,декадентство характерно для «Блакитної троянди»,реалізм - для «Єдиний син», «Над морем», «Приязнь», естетизм («поезія чистої краси») - для одного з найгеніальніших творів письменниці - драми-феєрії «Лісова пісня».
6. Леся Українка однією з перших стала поєднувати у своїй творчості кращі традиції української літератури з досягненнями сучасної європейської поезії. І разом з тим привносила власні новаторські жанрово-стилістичні методи і концептуальні ідеї, що збагатили не тільки українську, а й європейську літературу.
7. Створюючи драми в стилі античності і Середньовіччя, письменниця тим самим прилучала свій народ до скарбів світової культури і разом з тим показувала світові самобутність і унікальність українців. Вона вдосконалила формальні можливості української поезії, розсунула естетичні концепції літератури, розширила жанрові та стилістичні можливості поезії, прози, драматургії.
8. Леся Українка стала найбільшим збирачем українського фольклору, зберігши його для нащадків, знала близько 500 народних пісень, написала роботу по фольклористиці «Купала на Волині». Її чоловік Климентій Квітка з її голосу записав великий цикл народних пісень. До речі, вони, Леся і Климентій, були першими українськими фольклористами, хто почав записувати народні українські пісні на фонограф.
9. Леся Українка переклала українською мовою Гейне, Байрона, Гомера, Данте, Шекспіра, поезію Стародавнього Єгипту, гімни «Рігведи» та ін.
Творча спадщина Лесі Українки включає більше 270 віршів, не рахуючи поем і віршованих драматичних творів, півтора десятка оповідань, стільки ж статей, величезну кількість перекладів, безліч зібраних унікальних народних пісень, казок, переказів, легенд українського народу.
З нагоди 149 річниці від дня народження Лесі Українки (Лариси
Петрівни Косач-Квітки) у шкільній бібліотеці організована виставка
творів
видатної української письменниці,поетеси, перекладача,
громадської діячки. Учні мали
змогу ознайомитися із біографією Лесі Українки, переглянути
відео, почути вірші та пісні на слова поетеси.Позитивне завершення
заходу забезпечив мультфільм «Некмітливий Горобець» за мотивами казки Лесі Українки «Біда навчить».
21 лютого в усьому світі відзначається День рідної мови.
Історія цього свята сягає 21 лютого 1952 року, коли
студенти-демонстранти у Східному Пакистані (Бангладеші) були розстріляні
за те, що вимагали визнати бенгальську мову однією з державних мов
країни. На той час у країні офіційною була визнана мова урду, якою
послугувалися лише 3% населення.
За пропозицією Бангладешу ЮНЕСКО проголосило 21 лютого 2000 року
першим Міжнародним днем рідної мови, пам’ятаючи про трагічні події.
Відтоді свято відзначають щорічно.
В Україні це свято відзначають з 2002 року, коли для зміцнення
державотворчої функції української мови та сприяння вільному розвитку і
використанню інших мов національних меншин України було видане
розпорядження «Про відзначення Міжнародного дня рідної мови». У цей день
прийнято проводити конкурси на написання віршів або прозових творів у
навчальних закладах, а також влаштовувати літературні вечори, творчі
фестивалі тощо.
Рідна мова є важливим елементом культурної та національної свідомості
людини. У мові накопичуються досвід попередніх поколінь, історія
народу, культура, традиції, інтелектуальний та духовний розвиток етносу.
Рішенням про впровадження Дня рідної мови ЮНЕСКО прагне підтримувати
мову як ознаку культурної приналежності особи, а також це є важливим
кроком до визнання необхідності захистити різноманіття культур та
зберігати повагу до мови як показника культури.
