Гуцало Євген
Гуцало Євген Пилипович – український кіносценарист, журналіст, а
також поет і прозаїк доби течії т. зв. «шістдесятників» у національній
літературі.Дитинство видатного письменника пройшло у с. Старий Животів на Вінниччині у родині сільських інтелігентів. Батьки присвячували достатньо часу для розвитку та навчання хлопця. Тож, після закінчення середньої школи з відзнакою, він подався до столиці здобувати вищу освіту. Однак, мрія стати журналістом здійснилася не одразу: не пройшовши занадто великий конкурс до Київського університету, через рік йому вдалося почати навчання у Ніжині та цілком поринути у вир літературної творчості.
Період активної творчої діяльності припав на т. зв. «хрущовську відлигу», завдяки чому автор міг майже безперешкодно, без суворої радянської цензури минулих років, друкувати збірки оповідань («Яблуко з осіннього саду», «Скупана в любистку», «Хустина шовку земного», «Запах кропу»). Як молодого перспективного літератора, його запрошують у складі делегації до Франції, а його ім’я стає відомим не тільки на теренах Батьківщини, а й за її межами. Однак, в державі настає період застою, що безперечно відображається і на творчості письменників. І лише за часів «українського відродження» відбувається деякий творчий сплеск.
Останні роки життя Є. Гуцало страждає на тяжку хворобу, що зрештою, призводить до його смерті на початку липня 1995 року.
ЄВГЕН ГУЦАЛО
СІМ'Я ДИКОЇ КАЧКИ
Добре дихалося зранку в старому дубовому лісі. Повітря
пахло зволоженим листям, воно голубіло між стовбурами, і далина над верхівками
дерев була кришталево чиста, кришталево дзвінка, Юрко йшов по стежині, що
пролягала між заростями кінського щавлю, що світилася білим піском поміж
великими, із тремткими краплинами в жолобках, лопухами, і в його душі було так
само ранково й прохолодно, як у літньому лісі. Він радів, що сьогодні таки
проснувся вчасно, що не очікував ні на батька, ні на матір, а подався сам до
річки, щоб порибалити. Вудочка, як великий промінь, лежала на його плечі,
вудочка обіцяла йому такі радощі, що в передчутті їх Юркові хотілося не йти, а
бігти, не мовчати, а співати.Він не втримався, щоб не крикнути, «А-а-а!» — легко й сріблисто вирвалося з його грудей, покотилося колесом по стежці й погасло в гущавині попереду. Ліс на хвилю заслухався, а потім зразу і збайдужів. «А-а-а!» — вже лункіше крикнув він, і тепер навколишня тиша немов кинулася стрімголов увсібіч, перелякана і тремтяча. «А-а-а!» — закричав на повні груди хлопець, і голос, неначе вибух, порскнув угору й по боках, а Юрко зостався в пустці, яка все збільшувалась, бо грім одкочувався все далі й далі, поки весь ліс не перетворився на величезну пустку.
